— Гаразд, ходімо, — він поквапив нас із містка і вигнав на повітря під почесною вартою з двох закинутих метом бугаїв, ще молодших і смиканіших за нього самого. Далі вниз по трапу у швидкому темпі і через пристань. Покинуті крани поросли мохом у місцях, де не врятувала антибактеріальна обробка, і скрізь валялися й стояли іржаві недобитки завмерлої машинерії, що так і чекали, кого б то шарпнути за необережно поставлену щиколотку чи висунуте плече. Ми пробралися через уламки й вийшли на фініш перед відчиненими дверима в підніжжі наглядової портової вежі з поляризованими вікнами. Брудні металеві сходи повели нас угору двома різнонаправленими прольотами, а сталева плита майданчика між ними бамкнула й тривожно захиталася, коли ми по ній протупали.
З кімнати нагорі лилося приглушене світло. Я неспокійно йшов в авангарді з Владом. Ніхто не намагався забрати нашу зброю, і всі Владові бійці були озброєні з жахливим браком продуманості, та однаково…
Я згадав мандрівку на борту «Ангельського сірника», і від усвідомлення того, що події летять надто швидко, щоб адекватно їх оцінювати, аж ледь смикнувся. Я увійшов до кімнати так, ніби збирався у ній битися.
А тоді все розсипалося.
— Здоров, Таку. Як воно ведеться у справі вендети?
Тодор Муракамі, стрункий і самопевний у костюмі-невидимці й бойовій куртці, з волоссям, знову підстриженим за військовим стандартом, стояв руки в боки й либився до мене. При його боці висів інтерфейсний «Калашников», а з лівого боку на грудях — бойовий ніж у перевернутих, щоб витягати зверху вниз, піхвах. На столі між нами були приглушена лампа Анжьє, портативна котушка й голокарта, що показувала східний край Трав’яного Обширу. Все, від озброєння до усмішки, смерділо посланською операцією.
— Не чекав такого, га? — додав він, коли я нічого не сказав. Він обійшов стіл і простягнув руку. Я подивився на неї, а тоді на його обличчя і не поворухнувся.
— Якого біса ти тут робиш, Тоде?
— Повіриш, якщо скажу, що я тут у доброчинній громадській справі? — він опустив руку і глянув через моє плече. — Владе, забери своїх друзяк і почекай внизу. І віймінта заберіть.
Я відчув, як позаду мене наїжачилася Яда.
— Вона залишиться, Тоде. Або так, або ніякої розмови не буде.
Він знизав плечима й кивнув моїм новим друзям-піратам.
— Як хочеш. Але якщо вона почує не те, що треба, я можу бути змушений убити її задля її ж безпеки.
То був посланський жарт, і мені було важко не повторити його усмішку. Я відчув дуже легеньке ностальгічне посмикування, подібне на те, яке зачепило мене, коли я вів Вірджинію Відауру до свого ліжка на Шегешваровій фермі. Те саме легке здивування від того, що я взяв і пішов від них.
— Це був жарт, — пояснив я для Яди, коли решта побряцала сходами вниз.
— Я здогадалася, — Яда обійшла мене, підійшла до вікна й визирнула на пришвартовану «Палю». — Ну, Мікі, Таку, Ковачу, чи хто ти там у біса такий, не хочеш познайомити мене зі своїм другом?
— А чого ж. Тоде, це Ядвіга. Як ти вже, вочевидь, знаєш, вона зі списантів. Ядо, це Тодор Муракамі, колега з, гм, давніх часів.
— Я посланець, — невимушено пояснив Муракамі.
Віддам їй належне — Яда навіть не кліпнула. Вона взяла простягнуту руку з трохи недовірливою усмішкою, а тоді притулилася до схиленого назовні вікна й склала руки.
Муракамі зрозумів натяк.
— Хочете знати, що робиться?
Я кивнув.
— Можна з цього почати.
— Гадаю, ти й сам можеш здогадатися.
— Гадаю, що ти можеш облишити ці вихиляси й просто сказати.
Він усміхнувся й торкнувся скроні вказівним пальцем.
— Вибач, сила звички. Гаразд, слухайте. Ось яка в мене проблема. Мої джерела повідомляють, що у вас тут набирає ходи революційних рух, і, можливо, достатньо серйозний, щоб розхитати корабель Перших родин.
— Твої джерела?
Знову усмішка. Не відступив ані на крок.
— Саме так. Мої джерела.
— Я не знав, що ви, народ, тут висадилися.
— Ми й не висадилися, — частка посланського спокою покинула Тодора, ніби він трохи витратив його на це визнання. Він насупився. — Як я вже сказав, доброчинна громадська справа. Мінімізація шкоди. Ти не гірше від мене знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі повстання неоквеллістів.