Але лють розтоптала його. Я глянув на Танаседу й кивнув.
— Твій племінник похований під пляжним будиночком на південь від Кем-Пойнта. Я намалюю карту. А тепер розповідай що знаєш.
Розділ сорок четвертий
Нащо ти це робив, Таку?
— Що саме?
Ми з Муракамі стояли у світлі направлених прожекторів Анжьє з «Палі», й дивилися, як якудза покидала нас в елегантному чорному обширмобілі, який Танаседа викликав по телефону. Вони подалися на південь, залишаючи по собі широкий збитий слід, схожий на молочну блювоту.
— Нащо ти так доривався?
Я спостерігав за глісером, що зникав у далечині.
— Бо він покидьок. Бо він драний злочинець і не хоче цього визнавати.
— Стаємо трохи осудливі в похилому віці, га?
— Хто, я? — я знизав плечима. — Може, це моя південна упередженість. Ти з Міллспорта, Тоде. Можливо, ти стоїш надто близько, щоб ясно бачити.
Він засміявся.
— Гаразд. І що видно з вашої відстані?
— Те, що й завжди. Якудза впарює свої слогани про прадавні традиції честі всім, хто трапляється на шляху, а тим часом що робить? Веде таку саму кримінальну діяльність, як і решта тих гімнюків, але за сприяння Перших родин.
— Здається, що тепер уже ні.
— Ой, та годі, Тоде. Ти ж знаєш усе краще. Цей народ лежав у ліжку з Гарланом і рештою, відколи ми сюди прилетіли, хай йому чорт. Танаседа, може, й заплатить за те, що обісрався з цим «Кволґристом», якому посприяв, але решта пробурчить ввічливі слова про те, як їм шкода, і вислизне з рук. Повернуться до галузей торгівлі незаконними товарами і цивілізованого рекету, в яких вони завжди крутилися. А Перші родини приймуть це обома руками, тому що це ще одна нитка у сітці, яку вони на нас накинули.
— Знаєш, — в його голосі й досі звучав сміх. — Ти починаєш нагадувати її.
Я глянув на нього.
— Кого?
— Квеллу, друже. Ти говориш, як Квеллкриста, щоб я здох, Сокольнича.
Кілька секунд слова повисіли між нами. Я розвернувся в інший бік і глянув у темряву над Обширом. Певно, вловивши незалагоджену напругу між мною і Муракамі, Яда вирішила залишити нас самих на пристані, поки якудза ще готувалася відходити. Востаннє я бачив Яду, коли вона сходила на борт «Палі» з Владом і почесною вартою, кажучи щось про каву з віскі.
— Ну, гаразд, Тоде, а скажи-но мені таке: чому Танаседа, рятуючи своє непутяще життя, прийшов до тебе?
— Ти сам сказав, я міллспортський парубок. А такі якудзяки люблять мати зв’язки на високих рівнях. З того часу, як я повернувся додому в першу відпустку з Корпусу, сто чи скільки років тому, вони не злазили з мене. Думають, що ми старі друзі.
— А ти?
Я відчув його погляд. Не подав виду.
— Я посланець, Таку, — нарешті сказав він. — Хотілося б, щоб ти про це пам’ятав.
— Ага.
— І я твій друг.
— Я вже пристав, Тоде. Уже не треба зачитувати решту сценарію. Я проведу тебе до Шегешвара чорним ходом за умови, що ти допоможеш мені його перемолоти. А тобі який зиск?
Він знизав плечима.
— Аюра поплатиться за порушення установ Протекторату. Дубль-зачохлення посланця…
— Колишнього посланця.
— Кажи за себе. Його ніколи офіційно не відпускали, на відміну від тебе. Хтось у Гарлановій ієрархії муситиме заплатити навіть за саме володіння копією. За таке неодмінно присудять стирання.
Його слова якось дивно понадривалися по краях. Я придивився до нього пильніше й до мене дійшло очевидне.
— Ти думаєш, що у них десь лежить і твоя копія, га?
Він криво всміхнувся.
— А що в тобі такого особливого, щоб ти був єдиним, кого вони скопіювали? Подумай, Таку, хіба це логічно? Я перевірив записи. У тому наборі нас зі Світу Гарлана було з десяток. Хто б не додумався тоді так геніально підстрахуватися, він мусив скопіювати нас усіх. Аюра потрібна нам живою досить довго, щоб розповісти, де в Гарланових стеках ми зможемо ті копії знайти.
— Гаразд. Що ще?
— Ти сам знаєш, — тихо сказав він.
Я знову почав роздивлятися Обшир.
— Я не допомагатиму тобі вбивати Бразила і решту, Тоде.
— Я тебе й не прошу. Заради самої тільки Вірджинії, я й сам намагатимуся цього уникнути. Але хтось мусить заплатити по рахунку «Жучків». Таку, вони вбили Міці Гарлан на вулицях Міллспорта!
— Яка велика втрата. По всій планеті плакали редактори іммерсивних журналів.
— Гаразд, — похмуро сказав він. — Вони також убили срака знає скільки випадкових людей: правоохоронців, випадкових перехожих… Я маю свободу пізніше згорнути цю операцію, відмітити, що нестійкість режиму стабілізовано, і що в подальшому втручанні немає потреби. Але я мушу показати відбувайла, інакше аудитори накинуться на всю справу, як живий дріт. Ти ж знаєш, як воно влаштовано: хтось має заплатити.