Мої очі постійно сканували периферичне поле вздовж терас пагоди. Правиця легенько лежала на пульті керування зброєю.
Наблизилися до зруйнованої скорпіогармати.
Проїхали майже пів дороги.
Он там!
Спалах аналогу адреналіну пробіг синтетичним організмом.
Рука перебігла до керування вогнем…
Ні.
Просто квіти, що кивали голівками, вибиваючись із зелені, яка проросла крізь розтрощений панцир гармати. Ляпки дощу легенько стукали по квітках, пригинаючи їхні стебельця.
Дихання знову сповільнилося до робочого темпу. Ми проминули скорпіогармату й середину нашого шляху. Відчуття прийдешнього зіткнення нікуди не ділося.
— Все гаразд, Мікі? — Сильвин голос у моєму вусі.
— Еге ж, — я похитав головою. — Пусте.
Труп Ядвіги за моєю спиною підсунувся ближче.
Ми без пригод дісталися тіні під храмом. Кутаста кам’яна кладка здіймалася над нашими головами, ведучи погляд угору, до велетенських статуй барабанщиків дайко. Круто нахилені опорні структури, схожі на п’яні колони, безшовно зливалися з підлогою з гартованого скла. Світло, що падало через бічні отвори, і дощова вода з даху лилася невпинними гамірними потоками у далекий напівморок. Орр погнав свого жучка всередину з недостатньою, як на мене, пересторогою.
— Згодиться, — гукнула Сильва, та так голосно, що приміщенням, до якого ми вступили, прокотилася луна. Вона встала, спершись на плече Орра, і гнучко нахилилася донизу. — Мерщій, народ.
Ласло вискочив з-за спини Кійоки й трохи побродив довкола, вочевидь досліджуючи опорну конструкцію храму. Орр і Кійока позлазили зі своїх жучків.
— Що ми… — почав я й замовк від заглушеного відчуття, ніби мій навушник здох. Я загальмував, стягнув із себе гарнітуру і глянув на нього. Мій погляд перескочив на списантів і те, що вони робили. — Агой! Ніхто не хоче сказати мені, що ми тут у біса робимо?
Кійока заклопотано й мимохідь усміхнулася. Вона несла плетений пояс, обвішаний достатньою кількістю вибухівки щоб…
— Не совайся, Мікі, — легко сказала вона. — За хвилинку впораємося.
— Тут, — казав Ласло. — Тут. І отут. Орре?
Велетень махнув рукою до іншого краю закинутого простору.
— В процесі. Схема достоту, як ти передбачала, Сильво. Ще два чи три, максимум.
Вони встановлювали заряди.
Я обвів поглядом склепінчасту стелю, підтримувану колонами.
— О ні. Трясця, ви з мене знущаєтеся. — Я спробував злізти з жучка, і відчув на грудях мертвий захват Ядвіги. — Сильво!
Вона зиркнула на чорний апарат в ранці, що лежав на долівці, й опустилася над ним на коліно. Прикриті дисплеї показували купу різнокольорової інформації, що змінювалася, реагуючи на рухи її пальців на пульті.
— Ще кілька хвилин, Мікі. Не більше.
Я показав великим пальцем за спину, на Ядвігу.
— Зніми це з мене, поки я його не зламав, Сильво.
Вона зітхнула й підвелася. Ядвіга відпустила мене й осіла. Я розвернувся на сидінні й упіймав її, перш ніж вона встигла повалитися на підлогу. Сильва одразу ж підійшла до мене і кивнула.
— Гаразд. Хочеш принести якусь користь?
— Я хочу знати, що за лайно тут відбувається.
— Пізніше. А зараз можеш узяти той ніж, якого я дала тобі в Текітомурі й вирізати з Ядиного хребта її пам’ять? Здається, це в тебе ключова навичка, та й більше ніхто не виявляв охоти виконати це завдання.
Я глянув на мертву жінку на своїх руках. Вона сповзла долілиць, сонячні окуляри впали з її носа. Мертве око скліло у тьмяному світлі.
— Ти хочеш вирізати її зараз?
— Так, зараз, — її очі звернулися до рогівцевого екрана. — Часу обмаль. Три хвилини, не більше.
— З цього боку готово, — гукнув Орр.
Я зліз із жучка й опустив Ядвігу на гартоване скло.
Ніж ліг у руку так, ніби то було його улюблене місце. Я прорізався крізь одяг трупа й відкотив тканину геть, відкриваючи бліду шкіру. Тоді ввімкнув лезо.
По всій храмовій залі решта мимохіть підвела очі на звук. Я почав своє, і вони повідверталися.
Після пари моїх спритних надрізів і легкого підважування з-під низу, верхня ділянка Ядиного хребта вийшла назовні. Запах, що її огортав, був не надто приємний. Я витер ножа об її одяг і сховав його, а тоді підвівся, оглядаючи обліплені плоттю хребці. Орр підійшов до мене розмашистими кроками й простягнув руку.
— Я заберу.
Я знизав плечима.
— На здоров’я. Тримай.
— Все готове, — там, біля апарата в ранці, Сильва щось закрила і підвелася. — Кійо, тобі випала честь…