Кійока підійшла й стала біля мене, дивлячись на спотворене тіло Яди. В її руці лежало гладеньке сіре яйце. Здавалося, ми дуже довго простояли мовчки.
— Час пливе, Кійо, — тихо сказав Ласло.
Кійока опустилася на коліна й дуже обережно поклала гранату в місце, яке я вирізав з шиї Ядвіги. Коли вона підводилася, її обличчя змінилося.
Орр легенько торкнувся її руки.
— Буде як новенька, — сказав він.
Я глянув на Сильву.
— То зараз ви вже можете розказати про свої плани?
— Аякже, — чільниця кивнула головою на ранець. — Це наше звільнення від зобов’язань. За пару хвилин інфоміна рвоне й вирубить увесь зв’язок і сканери навколо. Шум протримається кілька хвилин. Шматочки Ядвіги розлетяться навколо, а тоді завалиться вся хата. Ми зникнемо через чорний вхід. З нашими екранованими двигунами ми втечемо від ЕМ-пульсу, і до того часу, як на сканери нашої зелені повернеться сигнал, ми вже вийдемо на периферію і станемо невидимі. Вони знайдуть достатню кількість Яди, щоб все виглядало так, ніби ми нарвалися на гніздо каракурі чи розумну бомбу, і нас просто випарувало вибухом. Що знову зробить нас вільними гравцями. Як ми найбільше любимо.
Я похитав головою.
— Це найгірший з усіх паскудних планів, які я коли-небудь чув. А що як…
— Гей, — люто зиркнув на мене Орр. — Як не подобається, то можеш лишитися тут.
— Капітане, — знову Ласло, цього разу дещо знервовано. — Може, замість балакати про план, ми його просто виконаємо чи як? Десь у найближчі дві хвилини? Як гадаєш?
— Так, — Кійока глянула на розпластане тіло Ядвіги. — Вшиваймося звідси. Негайно.
Сильва кивнула. «Пролази» посідали на жучків, і ми поїхали строєм на звук водоспаду в протилежній частині храму.
Ніхто не озирнувся.
Розділ восьмий
Наскільки можна було судити, все пройшло бездоганно.
Коли храм рвонув, ми вже від’їхали на добрих п’ятсот метрів. Почулася приглушена серія вибухів, а тоді гуркіт, що переріс у ревіння. Я розвернувся на сидінні — тепер, коли Ядвіга перебралася до кишені Орра, я міг вільно озирнути все, що перебуває позад мене — і у вузькій рамці вулиці, якою ми їхали, я побачив, як уся будівля без пафосу западає всередину і встеляє собою землю посеред кипучої хмари попелу. За хвилину підземний тунель опустив нас нижче рівня вулиці, і я втратив навіть і цей частковий краєвид.
Я їхав нарівні з іншими двома жучками.
— У вас усе було розкреслено? — спитав я. — Увесь цей час ви знали, що зробите саме так?
У приглушеному світлі тунелю Сильва хмуро кивнула. На відміну від храму, тут цей ефект не був задуманий. Побляклі ілюмінієві панелі вгорі сіяли свої останні пучки синюватого сяйва, та однак тут було темніше, ніж у ніч із трьома місяцями при ясному небі.
У відповідь на це на жучках повискакували навігаційні вогники. Тунель звернув праворуч, і ми втратили хвилю денного світла, що захльостувала в’їзд до тунелю позаду нас. В повітрі відчувся холодок.
— Були там із півсотні разів, — протягнув Орр.
— Той храм щоразу так і просився, щоб ми пошили когось у дурні, вийшовши через інший вхід. Просто раніше нам не було від кого тікати.
— Ну, дякую, що поділилися.
Хвиля списантських веселощів у блакитному півмороку.
— Річ у тому, — сказав Ласло, — що ми не могли по-справжньому під’єднати тебе до мережі без звукової комунікації в реальному часі, а це незграбно. Наша кеп розказала й показала все через командну мережу десь за п’ятнадцять секунд. А тобі — тобі довелось би все говорити, розумієш, словами. А з тією кількістю передового обладнання зв’язку, що у кожного є на плацдармі, ми не могли знати, чи хтось нас не слухає.
— Ми не мали вибору, — сказала Кійока.
— Не мали вибору, — відгукнулася луною Сильва. — Спалені тіла, вереск із небес, а вони кажуть мені, і я кажу собі… — Вона кахикнула. — Пробачайте, народ. Знову ті драні глюки. Треба справді щось із цим робити, як повернемося на південь.
Я кивнув у напрямку, з якого ми їхали.
— То як швидко ті хлопці зможуть підняти свої системи?
Списанти перезирнулися. Сильва знизала плечима.
— За десять, може, п’ятнадцять хвилин, залежно від того, який у них запобіжний софт.
— Ото буде лайно, якщо за цей час надійде каракурі, га?
Кійока пирхнула. Ласло звів брову.
— Ага, це точно, — прогуркотів Орр. — Ото лихо. Життя в Новому Хоко — що раніше до нього звикнеш, то краще.
— Хай там як, — сказала Кійока терпляче й розсудливо, — в Драві нема ніяких каракурі. Вони не…