Снаряд упав.
Приглушений розрив детонації первинного заряду, стукіт дрібних уламків об дах над нашими головами, а тоді — нічого. Вона вилучила з дії основну силу снаряда, ізолювала її від детонатора через протоколи аварійного скасування, викрадені з його власного рудиментарного мозку, міцно його запечатала й знешкодила за допомогою списантських противірусних доповнень.
Ми розлетілися долиною, наче насіння бела-трави з коробочки.
В пошарпаній подобі нашої завченої конфігурації для засідки, прудкориби широко розійшлися, тоді як Сильва з Орром залишилися позаду в центрі схеми разом із гравіжучками. Замаскуватися, сховатися й чекати, поки Сильва тасуватиме зброю в голові й намацуватиме ворога, що наближається.
— …наші воїни постануть з-під опалого листя своїх звичайних життів і знесуть цей устрій, що цілими століттями…
Тепер, на дальньому березі річки я вже розрізняв перший павучий танк. Він рискав баштою ліворуч і праворуч, утвердившись на межі хащ коло краю води. На масивному тлі скорпіогармати вони скидалися на тендітні механізми, бувши меншими навіть за свої аналоги з людськими екіпажами, що я їх убивав на Шарії чи Адорасьйон, але вони трималися наготові й стереглися так, як ніколи не зміг би зробити людський екіпаж. Мені не дуже подобалася думка про наступні десять хвилин.
Десь глибоко в моєму бойовому чохлі насильницька хімія заворушилася змією і назвала мене брехуном.
Другий танк, а тоді третій. Вони обережно увійшли в повільну течію річки. Поруч дріботіли берегом каракурі.
— Давайте, народ, — різкий шепіт для Мене і Ядвіги. Решта вже дізналася через внутрішню мережу скоріше, ніж у людини встигає сформуватися свідома думка. — 3 основних калібрів. Чекайте на команду.
Самохідна гармата вже проминула невелике скупчення старих будівель. Ласло і Кійока позаймали позиції біля річки менш ніж за два кілометри нижче за течією від бази. Авангард каракурі вже мав пройти ледь не по їхніх головах.
Підлісок і висока срібляста трава долини коливалися від їхнього проходу в десятку місць. Решта трималася разом з більшими машинами.
— Зараз!
Блідий вогонь раптово розцвів серед дерев нижче за течією. Це Орр зустрів перших механічних маріонеток.
— Вперед!
Передній павучий танк трохи забуксував у воді. Я вже зірвався з місця й рухався маршрутом, що з десяток разів намітив собі на поверхні скелі, поки чекав під тим навислим виступом. Ейшундівський чохол вступив у дію, послідовно пересуваючи мої долоні й ступні між надійними місцями в продуманому порядку. З останніх двох метрів висоти я зістрибнув і приземлився на всипаний щебенем схил. Одна нога мало не підвернулася на нерівній опорі, але аварійні приводи сухожилля рвучко натягнули й зафіксували його. Я випростався й помчав.
Павуча башта обернулася. Там, де я стояв раніше, щебінь розлетівся на камінці. Дрібні уламки обкололи мені потилицю й подерли щоку.
— Гей!
— Пробач, — в її напруженому голосі вчувалися затамовані сльози. — Я зараз.
Наступний постріл пройшов мені високо над головою, можливо, навівшись на картину кількасекундної давнини, де я досі висів на скелі, яку Сильва піднесла системі обробки візуальної інформації — або то просто був постріл наосліп, машинний еквівалент паніки. Я полегшено гаркнув, витягнув осколковий бластер «Ронін» із кобури на спині й зблизився з віймінтами.
Те, що Сильва вчинила з системами коопа, було безжально ефективним. Павучі танки п’яно ковзали на місці, безладно обстрілюючи небо й верхні стрімчаки обабіч долини. Навколо них, наче щури на плоту, що тоне, бігали каракурі. Знерухомлена з виду скорпіогармата стояла посеред цього дійства, опустившись на задню частину.
Я дістався до гармати менш ніж за хвилину, розігнавши біотехнології чохла до їхньої анаеробної межі. За п’ятнадцять метрів до неї мені на дорогу вибрів напівпритомний каракурі, що безладно вимахував верхніми кінцівками. Лівицею я вистрілив у нього «Роніном», почув тихий кахик влучного пострілу й побачив, як буря мономолекулярних часточок розірвала його на шматки. Осколковий бластер клацнув і загнав наступний заряд у патронник. То була спустошлива зброя проти менших віймінтів, але скорпіогармата була важко броньована, і її системи непросто пошкодити направленим вогнем.
Я наблизився, приліпив ультравібраційну міну до високого металевого боку, а тоді спробував забратися подалі, перш ніж воно рвонуло.
І щось пішло не так.
Скорпіогармата відскочила вбік. Збройні системи на її спині раптом пробудилися й навелися. Одна важка нога розігнулася й гоцнула. Чи так було задумано, а чи ні, але удар ковзнув мені по плечі, і я простягнувся на увесь зріст у високій траві. Я випустив бластер із пальців, що раптово заніміли.