Повільний кивок від Ядвіги.
— Але ризикнути варто.
— Це на всю ніч, — сказав Ласло. — У тебе є мет?
— Не менше, ніж у Міці Гарлан.
Вона знову торкнулася плеча Кійоки — нерішуча ласка обернулася діловитим плесканням по спині — а тоді вийшла. Замислено глянувши на мене через плече, Ласло подався за нею до виходу. Орр стояв над Сильвою, склавши руки.
— До чортової сраки ти торкнешся, а не до неї, — попередив він мене.
З відносно безпечного місця на розвідницькій станції квеллістів Ядвіга з Ласло витратили решту ночі, прослуховуючи канали, вишукуючи в Нечищеному ознаки дружніх форм життя. Вони нишпорили континентом своїми делікатними електронними вусиками, сиділи невиспані й хімічно заведені, освітлені сяйвом портативних екранів і шукали слідів. З мого місця це скидалося на полювання на підводні човни, що його показували в старих експеріях Алена Марріотта на зразок «Полярної здобичі» чи «Глибокого пошуку».
Бригади списантів за природою своєї роботи нечасто вели зв’язок на великих відстанях — забагато ризику, що сигнал підхоплять системи артилерії віймінтів або хижа зграя стерв’ятників-каракурі. Електронні передачі на значні відстані були зрізані до абсолютно мінімальних голкокидкових плювків, зазвичай для того, щоб заявити про права на здобич. Решту часу бригади працювали мовчки.
Здебільшого.
Але маючи навичку, можна виявити шепіт місцевих передач між членами якоїсь бригади, мерехтіння електронної активності, що супроводжувала списантів, як запах цигарок в одязі курця. Маючи ще більш розвинуту навичку, можна відрізнити такі сигнали від сліду віймінтів, а ще, з правильними ключами шифрування, можна встановити зв’язок. Вони просиділи за цим аж до самісінького досвітку, але врешті Яда з Ласло спромоглися встановити контакт із трьома іншими бригадами списантів, що працювали в Нечищеному між нашою позицією і Дравським плацдармом. Закодовані голкокидки проспівали в один та інший бік, встановлюючи особи й права, і Ядвіга відсунулася на стільці з широкою тетраметовою усмішкою на обличчі.
— Добре мати друзів, — сказала вона мені.
Дізнавшись про ситуацію, всі три команди погодилися, хоч і з різною мірою ентузіазму, прикрити наш відступ у межах їхніх робочих радіусів. Така взаємодопомога — це щось на штиб неписаного правила для списантів у Нечищеному — ніколи не знаєш, чи не знадобиться тобі те саме завтра — але конкурентність, притаманна їхньому роду занять, додавала до співпраці трохи бурчання й зарозумілості. Дислокація перших двох бригад змусила нас відступати довгою звивистою дорогою, і вони обидві бурчали й не забажали перейти нам назустріч або супроводити на південь. А от із третьою нам пощастило. Оїші Емінеску стояв табором за двісті п’ятдесят кілометрів на північний захід від Драви з дев’ятьма важкоозброєними й оснащеними колегами. Він негайно запропонував вийти нам назустріч і підібрати нас на межі радіусу прикриття попередньої бригади, а тоді провести аж до плацдарму.
— Правда в тому, — сказав він мені, коли ми стояли посеред його табору й дивилися, як меншає денного світла в черговому усіченому зимовому полудні, — що перерва піде нам на користь. Кайша й досі не відновилася після тієї нагальної справи, за яку ми взялися за день до того, як ви з’явилися на плацдармі. Вона каже, що все гаразд, але коли ми розгортаємо бойову мережу, я відчуваю, що це не так. Інші теж досить витомлені. До того ж за минулий місяць ми бахнули три скупчення й десь двадцять автономних машин. Нам поки що вистачить. Нема сенсу перегинати палицю.
— Звучить аж надто раціонально.
Він засміявся.
— Не треба судити про нас усіх за мірками Сильви. Не всі аж такі одержимі.
— Я думав, одержимість іде в комплекті з роботою. «Списуй максимум» і все таке.
— Еге ж, є така пісня, — крива гримаса. — Так легше продати ідею зелені, а ще, звісно, наш софт природно схиляє до надмірності. Звідси й кількість бойових втрат. Але, врешті-решт, це ж просто софт. Звичайна прошивка, семе. Якщо прошивка керує тобою, яка ж ти тоді людина?
Я дивився на потемнілий обрій.
— Не знаю.
— Треба думати глибше, семе. Треба. Бо інакше вб’єшся.
З боку булькобудів хтось пройшов у згущеному мороці і щось вигукнув стрип’япською. Оїші всміхнувся й гукнув у відповідь. Подекуди залунали смішки. Звідкись іззаду долинув запах дров у вогні — хтось розпалив ватру. То був стандартний табір списантів — оперативно надуті й укріплені тимчасові бульки, які здуються й зникнуть так само швидко, коли прийде пора рухатися далі. Окрім випадкових ночівель у покинутих будівлях, як на розвідницькій станції квеллістів, ми з Сильвиною бригадою прожили в схожих умовах більшу частину минулих п’яти тижнів. Але все ж таки, навколо Оїші Емінеску відчувалася якась розслаблена теплота, що було нетипово для більшості списантів, з якими я досі стикався. Відсутність звичайного напруження гончака.