— А ти довго цим живеш? — спитав я його.
— Та чимало. Уже довше, ніж мені б хотілося, але…
Він знизав плечима. Я кивнув.
— Але платять добре. Так?
Він кисло всміхнувся.
— Так. У мене молодший брат вивчає марсіянські технологічні артефакти в Міллспорті, а батькам обом уже скоро треба перечохлятися, і вони не можуть собі цього дозволити. З нинішньою економікою ніщо інше не дасть мені досить заробітку, щоб покрити ці витрати. А після того, як уряд Мечека зарубав освітні стипендії й пенсійну систему чохлів, стало так, що як не платиш, то не маєш.
— Еге ж, якось усе пересралося відтоді, як я був тут минулого разу.
— Десь гуляв, га? — він не допитувався, як Плекс. Старомодна ввічливість Світу Гарлана — він, певно, вважав, що якби я хотів розповісти, що відбував термін у зберіганні, то якось би так і сказав.
— Так, десь тридцять-сорок років. Багато що змінилося.
Знову знизав плечима.
— На це зав’язувалося ще раніше. Усе, що квеллісти витиснули з першого режиму Гарлана, ці хлопці почали відщипувати одразу по тому. Мечек — це просто останній випуск недобрих новин.
— «Цього ворога не можна вбити», — пробурмотів я.
Він кивнув і закінчив цитату за мене.
— «Його можна тільки пораненого загнати назад, на глибину, і навчати дітей стежити за хвилями, щоби помітили, як він вертатиметься».
— Виходить, що хтось не надто уважно стежив за хвилями.
— Не в цьому діло, Мікі, — склавши руки, він дивився у бік згаслого світла на заході. — Просто відтоді, як вона була тут, часи змінилися. Який зараз сенс боротися й скидати режим Перших родин, тут чи десь інде, якщо Протекторат просто прийде й накидає тобі на голову посланців за твої клопоти?
— Тут є певна правда.
Він знову всміхнувся, цього разу веселіше.
— Семе, це не якась правда. Це та сама, основна правда. Це єдина значна різниця між тими часами й нашими. Якби Посланський Корпус існував у часи Виселення, квеллісти протримались би десь із пів року. З тими гадами не повоюєш.
— Вони програли на Інненіні.
— Так, але чи часто вони програвали відтоді? Тверезо кажучи, Інненін був маленьким глюком, цяткою на великому екрані.
Ревуча пам’ять ринула на мене. Джиммі де Сото кричав і стискав залишки свого обличчя пальцями, що вже видавили одне око й от-от мали видавити інше, якщо я не…
Я заблокував це.
Маленький глюк. Цятка на екрані.
— Може, ти й правий, — сказав я.
— Може, — тихо погодився він.
Після того ми мовчки постояли й поспостерігали за настанням пітьми. Небо розхмарилося достатньо, щоб на ньому показався спадний Дайкоку, нашпилений на північні гори, і повний, але далекий Маріканон, схожий на мідну монетку, закинуту високо над нашими головами. Набухлий Хотей лежав нижче західного обрію. Вогнище позаду розгорілося як слід. В червоному мерехтінні наші тіні набрали тілесності.
Коли стояти там стало незатишно через жар, Оїші чемно перепросив і подрейфував геть. Я ще хвилину потерпів жар на спині, а тоді розвернувся й заблимав у полум’я. Кілька людей з бригади Оїші схилилися до вогню з іншого боку, розігріваючи долоні. Розмиті, нечіткі силуети в розжареному темному повітрі. Приглушені тони розмови. Ніхто не дивився на мене. Важко сказати, що то було — старомодна ввічливість, подібна до тієї, що її демонстрував Оїші, чи звичайна замкнутість списантів.
Якого біса ти тут робиш, Ковачу?
Завжди ці легкі питання.
Я відійшов від вогнища й подався між булькобудами туди, де ми напнули три своїх, на дипломатичній відстані від бульок Оїші. Свіжа прохолода на обличчі й руках — моя шкіра відчула раптове зникнення теплого повітря. Місячне світло на бульках уподібнювало їх до горбів пляшкоспинів, що зринули на поверхню моря трави. Діставшись до тієї, в якій ми поклали Сильву, я помітив, що з-за причинених дверцят пробивається яскравіше світло. Решта стояли темні. Поруч два жучки під різними кутами підпирали паркувальні стійки, кермові колонки і збройні пульти галузилися на тлі неба. Третій десь зник.
Я торкнувся сигнальної латки, відхилив завісу й увійшов. Ядвіга з Кійокою, що сиділи на зібганих простирадлах з одного боку приміщення, поспіхом відскочили одна від одної. Навпроти них, біля приглушеної ілюмінієвої нічної лампи, лежала трупом Сильва у спальному мішку. Її волосся було дбайливо зачесане, в ногах світився переносний обігрівач. У бульці більше нікого не було.