— Де Орр?
— Не тут, — Яда сердито поправила одяг. — Трясця, міг би й постукати, Мікі.
— Я постукав.
— Окей, тоді міг би, трясця, постукати й почекати трохи.
— Пробач, я цього не очікував. То де Орр?
Кійока махнула рукою.
— Подалися десь на жучку з Ласло. Вони зголосилися на варту периметра. Ми подумали, що треба виказувати охоту до співпраці. Ці люди завтра доправлять нас додому.
— То чого ви, народ, не подалися до котроїсь із інших бульок?
Ядвіга скосила очі на Сильву.
— Тому що комусь треба вартувати й тут, — тихо сказала вона.
— Я повартую.
Якусь мить вони невпевнено дивилися на мене, а тоді глянули одна на одну. Кійока похитала головою.
— Не можна. Орр нас розчавить, як мух.
— Орра тут нема.
Ще один обмін поглядами. Яда знизала плечима.
— Справді, трясця, чом би й ні, — вона встала. — Ходімо, Кі. Орр зміниться не раніш ніж за чотири години. Він ні про що не дізнається.
Кіойка вагалася. Вона схилилася над Сильвою й приклала долоню до її лоба.
— Добре, та в разі…
— Так, я вас покличу. Йдіть собі.
— Нумо, Кі, ходім, — Ядвіга погнала подругу до дверцят. Вже виходячи, вона спинилася й вищирилася до мене. — І ще одне, Мікі. Я бачила, як ти на неї дивишся. Нікуди не підглядай і нічим не тицяй, добре? Не лапай персики. Не лізь руками в чужу тарілку.
Я теж вискалився.
— В сраку тебе, Ядо.
— Можеш помріяти.
Губи Кійоки нечутно промовили більш традиційне «дякую», і вони пішли. Я сів біля Сильви і глянув на неї. За хвильку я простягнув руку й провів по її чолу — луною жесту Кійоки. Сильва не ворухнулася. Її шкіра була гаряча й суха, як папір.
— Ну ж бо, Сильво, вибирайся звідти.
Жодного відгуку.
Я прибрав руку й ще трохи подивився на ту жінку.
Якого біса ти тут робиш, Ковачу?
Це не Сара. Сари не стало. Якого біса ти…
Ох, помовч.
Наче в мене є інший вибір.
Згадка про останні хвилини в «Токійській вороні» прийшла й розчавила останню фразу. Безпека за столом, де сидів Плекс, тепла анонімність і надія на квиток додому на наступний день — я згадав, як підвівся й відійшов геть від усього того, ніби відгукнувшись на пісню сирени. Пішов до крові й люті битви.
Згадуючи минуле, я побачив, що та мить була така поворотна, така навантажена ознаками доленосних змін, що мені мало просигналити, перш ніж я її переступив.
Але воно так завжди, коли згадуєш минуле.
Мушу сказати, Мікі, ти мені подобаєшся, — її голос звучав трошки розмито від ранньої години й наркотиків. Десь за вікнами квартири виповзав надвір ранок. — Не можу вказати пальцем. На те, чим саме. Але це так. Ти мені подобаєшся.
Це приємно.
Але цього не досить.
Мої долоні й пальці легенько свербіли — генетично запрограмоване бажання торкнутися нерівної поверхні, вхопитися за неї й кудись видертися. Я помітив цю рису чохла трохи раніше, це бажання з’являлося й зникало, але здебільшого проявлялося в часи стресу й бездіяльності. Дрібне роздратування, як належить після завантаження. Навіть свіжоклонований чохол має що сказати. Я кілька разів стиснув кулаки, запхнув руку в кишеню й намацав кортикальні пам’яті. Вони зібралися в одну гладеньку масу з дорогоцінних механічних складових, клацнувши гладенькими боками. Юкіо Хіраясу і його посіпаки приєдналися до моєї колекції.
На шаленому шляху пошуків і знищення, який ми прорізали через Нечищене за минулий місяць, я знайшов час почистити свої трофеї хімікатами й електроскребком. Коли я розкрив долоню під ілюмінієвим світлом, вони зблиснули, позбавлені всіх слідів кісток і спінальних тканин. Півдюжини лискучих металевих циліндрів, схожі на нарізані лазером секції витонченого пензля для каліграфії. Їхня бездоганність порушувалася лиш крихітними нитчастими шпичаками мікророз’ємів з одного боку. Пам’ять Юкіо вирізнялася з-поміж інших — вона мала жовту смужку з витравленим кодуванням виробника точно посередині. Дизайнерський продукт. Чого від них ще чекати?
Решта, включно з посіпакою якудзи, були стандартними державними зразками. Жодних видимих позначок, тож я обережно обмотав якудзу чорною ізострічкою, щоб відрізнити його пам’ять від тих, які я виніс із цитаделі. Я хотів легко їх розрізняти. За посіпаку ніхто не торгуватиметься так, як за Юкіо, але я не бачив причин прирікати звичайного бандита до місця, куди я збирався доправити священників. Я не знав напевне, що саме збирався зробити з ним натомість, але в останню хвилину щось усередині повстало проти мого ж ранішого наміру викинути його в море Андраші.