— Слухай, Сімі. Він же не називав мене на ім’я, так?
Сімі блимнув на мене.
— Хтозна, а як тебе звуть?
— Гаразд. Забудь.
— Чувак питав про Сильву, — пояснив Оїші. — Її ім’я він знав. І, здається, знав про «Пролаз». Але по-справжньому він цікавився новим рекрутом, який міг з’явитися в їхній бригаді. А імені він не знав. Так, Сімі?
— Десь так, — Сімі зазирнув у порожню склянку. Я подав знак бармену й замовив усім ще по одній.
— Значить, міллспортські типи. Як думаєш, хтось із них міг залишитися тут?
Сімі стиснув губи.
— Могло буть. Не знаю, я не бачив, як «Черепки» виходили, тож і не знаю, скільки з ними було довісків.
— Але це було б логічно, — тихо мовив Оїші. — Якщо цей Ковач добре все розвідав, то він знатиме, як важко відстежити чиєсь пересування в Нечищеному. Було б логічно залишити тут людей на випадок, якби ти повернувся. — Він помовчав, стежачи за моїм обличчям. — І передати цю новину голкокидком, якби так і сталося.
— Еге ж, — я висушив склянку й легенько здригнувся. Підвівся. — Мабуть, мені треба поговорити зі своєю бригадою. Даруйте мені, панове.
Я попхався крізь натовп назад, поки не дістався кутка з Ядвігою і Кійокою. Вони саме пристрасно поєднували губи й палко обіймалися, не помічаючи нічого довкола. Я опустився на стільця біля них і поплескав Ядвігу по плечу.
— Припиніть обоє. У нас проблеми.
— Знаєш, — прогуркотів Орр. — Я думаю, що ти гімно говориш.
— Справді? — з певним зусиллям я погамував спалах гніву і пожалкував, що вирішив не вмикати повну силу посланського переконання, а натомість довірити своїм колегам-списантам покластися на власні здібності до прийняття рішень. — Тут ідеться про якудзу.
— Ти цього не знаєш.
— Сам усе прорахуй. Шість тижнів тому ми стали колективно відповідальні за смерть сина високородного якудзи та двох його поплічників. І тепер хтось нас розшукує.
— Ні. Тепер хтось розшукує тебе. Чи розшукує він решту з нас — це ще треба дивитися.
— Слухайте всі, — я обвів поглядом квартиру без вікон, яка знайшлася для Сильви. Спартанська одинарна койка, вбудовані в стіни шафки, стільчик у кутку. Поки чільниця скрутилася на койці, а її команда стояла навколо, то була тісна, напхана кімнатка. — Вони знають про Сильву, вони пов’язали її зі мною. Так сказав дружбан Оїші.
— Чуваче, ми вичистили ту кімнату краще за…
— Знаю, Ядо, але цього не було досить. Вони знайшли свідка, що бачив нас разом, може, якесь периферичне відео, може, ще щось таке. Суть у тому, що я знаю цього Ковача, і повірте мені, якщо ми досидимося й дамо себе наздогнати, ви швидко дізнаєтеся, що нема жодної різниці, кого саме він шукає — мене, чи Сильву, чи нас обох. Цей чувак — колишній посланець. Він винесе кожного в цій кімнаті, просто щоб не ускладнювати ситуацію.
Цей старий жах перед посланцями — Сильва спала, вимкнувшись від помічної хімії й абсолютного виснаження, а Орр був надто розпалений суперечкою, але решту пересмикнуло. Під бронею списантської крутості вони всі виросли на страшних історіях з Адорасьйон та Шарії, як і решта. Посланці приходили й розносили ваш світ на друзки. Звісно, все не так просто — правда була значно складніша і, разом з тим, значно страшніша. Але кому в цьому всесвіті потрібна правда?
— Що як ми цього разу скакнемо вперед? — задумалася Ядвіга. — Знайдемо залеглих на плацдармі Ковачевих дружків і вирубимо їх, перш ніж вони встигнуть щось передати.
— Певно, для цього вже запізно, Ядо, — Ласло похитав головою. — Ми зайшли кілька годин тому. Всі, хто хотів, уже знають про це.
Тиск наростав. Я мовчав і стежив за тим, як справа потекла в потрібному мені руслі. Кійока насупилася і вступила й собі.
— Ми все одно ніяк не зможемо знайти тих гімнюків. Міллспортського акценту й суворих пик тут як пуголовків. Нам щонайменше знадобилось би зазирнути до інфостека плацдарму. А ми, — вона вказала на Сильвину зародкову позу, — зараз не в тій формі.
— Навіть якби Сильва функціонувала, нам би дали по руках, — похмуро сказав Ласло. — Із тим, як зараз налаштований Курумая, він підскочить до стелі, навіть коли ми просто почистимо зуби не тією рукою. Я сподіваюся, та штука захищена від зовнішнього втручання?
Він кивнув на резонатор-глушилку особистого простору, примощену на стільці. Кійока теж кивнула, трохи втомлено, як мені здалося.
— Передова техніка, Ласе. Справді. Ухопила її у Рейко перед відходом з порту. Мікі, річ у тому, що ми тут майже під домашнім арештом. Ти кажеш, що цей Ковач прийде по нас — то що нам робити?
Ось воно.