Або що, як тебе вже випустили. І ти живеш.
Таке показують в експеріях, про таке чуєш у міських легендах про друзів своїх друзів, про тих, хто через якусь чудернацьку програмну помилку таки зустрів себе самого у віртуальному або, рідше, справжньому світі. Або чуєш жахачки у стилі улюблених Ласло світових змов, в яких військові отримують таємний дозвіл багаторазового зачохлення. Ти слухаєш і насолоджуєшся екзистенційним холодком, що пробігає по спині вниз. Часом почуєш таку байку, якій можеш навіть повірити.
Якось я зустрів і мусив убити того, хто зачохлився двічі.
Якось я зустрів себе самого, і це закінчилося недобре.
Я не рвався повторити це.
І мені вистачало інших турбот.
За п’ятдесят метрів далі на пристані в завірюсі тьмяно здіймався «Схід Дайкоку». То було судно, більше за «Зброю для Ґевари», з виду — старий торговий аероплав, витягнутий з-під церати й переобладнаний під перевезення списантів. Над ним витав дух старовинної величі. Вогні затишно світили через ілюмінатори й збиралися в холодніші білі й червоні сузір’я на надбудовах. Раніше ми бачили струмочок неприкаяних постатей, що піднімалися трапами — це вихідні списанти сходили на борт — і вогні пасажирських рамп, але зараз люки закривалися, і аероплав ізолювався від прохолоди звичної для Нового Хоко ночі.
Хтось ішов, замотаний у білий з чорним вихор, з мого правого боку. Я торкнувся руків’я «Теббіта» і нагострив зір.
То був Ласло, зі своєю прудкорибською пружністю в ході й бадьорою усмішкою на вистуженому морозцем обличчі. Оїші з Сильвою ішли слідом. На обличчі жінки видно всю хімічну природу її боєздатності, в манері іншого чільника бачиться більш виражений контроль ситуації. Вони перейшли відкриту ділянку вздовж молу й шугнули під прикриття мого контейнера. Ласло розтер обличчя й струсив талий сніг із розчепірених пальців. Він перев’язав ліковану руку бойовим серволубком і ніби не відчував у ній болю. Я вловив заряд алкоголю в його диханні.
— Все гаразд?
Він кивнув.
— Усі, хто цікавився, а також кілька таких, кому цікаво не було, тепер знають, що Курумая нас замкнув. Яда й досі там, голосно колотиться від обурення перед усіма, кому її чутно чи видно.
— Оїші? Ти готовий?
Чільник серйозно глянув на мене.
— Якщо ти готовий. Як я вже казав, у вас буде максимум п’ять хвилин. Це все, що я можу, щоб не лишити слідів.
— П’яти хвилин вистачить, — нетерпляче сказав Ласло.
Всі подивилися на Сильву. Вона спромоглася усміхнутися під допитливими поглядами.
— Вистачить, — озвалася луною вона. — Очі на сканери. Ходімо.
Оїші різко вгледівся всередину, вглиб мережі. Він ледь помітно кивнув сам до себе.
— Навігаційні системи в очікуванні. Тест двигунів і систем через двісті п’ятдесят секунд. Вам краще вже бути у воді, коли він почнеться.
Сильва нашкрябала в собі сполотнілої професійної цікавості й придушеного кашлю.
— Захист корпусу?
— Так, активований. Але костюми-невидимці мають поглинути більшу частину енергії імпульсів сканера. А коли ви будете на рівні поверхні, я видам вас за кількох лисокрилів, що чекають нагоди порибалити у збуреній воді. Щойно почнеться цикл перевірки систем, вилазьте тим каналом угору. Я приберу вас із внутрішніх сканерів, а навігація вирішить, що лисокрили загубилися в хвилях. Те саме для твого зворотного шляху, Ласло. Тож залишайся у воді аж поки аероплав добре не пройде далі гирлом.
— Бомбезно.
— Ти знайшов нам каюту? — спитав я.
Кутик губ Оїші трохи смикнувся.
— Аякже. Не пожалів розкошів для гнаних друзів. Нижні палуби з правого борту майже порожні, каюта S37 уся ваша. Просто штовхніть двері.
— Вже пора, — хекнув Ласло. — По одному.
Він випурхнув із-під прикриття, що давав контейнер, із тією самою поставленою прудкориб’ячою ходою, яку я бачив у дії в Нечищеному, якусь мить засвітився на молі, а тоді акробатично кинувся з краю пристані й знову зник. Я скосив очі на Сильву й кивнув.
Вона пішла, не так плавно, як Ласло, але з тінню такої ж грації. Цього разу мені здалося, що я розчув тихий плескіт. Я дав їй п’ять секунд і рушив слідом, через відкритий простір, яким гуляла завірюха, схилився, щоб ухопитися за верхній щабель оглядової драбини, й поліз униз, швидко перебираючи руками й занурюючись у хімічний сморід гирла. Опустившись у воду по пояс, я відпустив драбину і впав назад.
Навіть через костюм-невидимець і одяг, яким я обгорнувся поверх нього, шок від занурення був безжальний. Холод пронизав мене, зчавив пахвину й груди, вибив повітря з легень крізь стиснуті зуби. Геконові клітини на долонях співчутливо ворухнули шипами-ниточками. Я набрав нового повітря й зиркнув над водою, шукаючи решту.