Відтоді вона не поверталася.
А тим часом ти одягнувся й почистився, поки інші не повернулися, як злочинець, що замітає сліди.
Зустрів підозріливий погляд Орра гладеньким посланським обманом.
Вислизнув разом із Ласло до власної бульки, щоб пролежати аж до світанку, не вірячи в побачене, почуте і зроблене.
Сильва нарешті вийшла з кабінки, обдута насухо. Я присилував себе не глипати на зненацька сексуалізований ландшафт її тіла, і помінявся з нею місцями. Вона нічого не сказала, тільки торкнулася мого плеча слабенько стиснутим кулаком і насупилася. Тоді вона зникла в сусідній кімнаті.
Я простояв під душем майже годину, підставляючи то один, то інший бік під воду, що лиш на кілька градусів була прохолодніша за вар, замислено мастурбував і намагався не думати надто багато про те, що робити, коли ми дістанемося Текітомури. «Схід Дайкоку» гудів навколо мене і пробивався на південь. Вилізши з душу, я вкинув наш змоклий одяг до кабінки й увімкнув сушилку на повну, а тоді перейшов до кімнати. Сильва тихо спала під накривкою спального місця, яке вона запрограмувала розкластися в подвійне ліжко.
Я довго стояв і дивився, як вона спала. Її губи розкрилися, а волосся хаотичним безладом лягло навколо обличчя. Ебеновий центральний дріт вигнувся і фалічно ліг на її щоку. Такий образ мені був геть не потрібен. Я прибрав його до решти волосся і звільнив її обличчя. Вона пробурмотіла щось уві сні й підняла той самий слабенький кулак, яким стукнула мене по плечу, до губ. Я постояв і подивився ще трохи.
Це не вона.
Я знаю, що це не вона. Це немож…
Що, так само неможливо, як і те, що інший Такеші Ковач зараз намагається тебе вполювати? Де твоя віра в чудо, Таку?
Я стояв і дивився.
Врешті я роздратовано знизав плечима, заліз до неї в ліжко й спробував заснути.
Вийшло не зразу.
Розділ чотирнадцятий
Перехід до Текітомури відбувся значно швидше за нашу подорож на «Зброї для Ґевари». Рівномірно ріжучи крижані хвилі геть від Нового Хоко, «Схід Дайкоку» не стримували жодні перестороги, на які мусив зважати його братський корабель, що наближався до того континенту, тож він більшу частину шляху здолав на повній швидкості. Сильва сказала, що Текітомура вискочила на горизонті невдовзі по тому, як сонце зійшло на небо й розбудило її крізь вікно, яке вона забула затуманити. Менш ніж за годину після того ми вже пхалися вниз по рампі до Компчо.
Я прокинувся у залитій сонцем каюті, двигуни вже заглухли, а вдягнута Сильва зиркала на мене, склавши руки на спинці стільця, на якому вона сиділа біля ліжка. Я глянув на неї.
— Що таке?
— Якого біса ти робив тут учора ввечері?
Я підвівся на руку, не вилазячи з-під покривала, і позіхнув.
— Може, спитаєш трохи конкретніше? Підкажеш мені, про що говориш?
— Я говорю, — рубала вона, — про те, що прокинулася, а твій хрін впирався мені в спину, як те дуло довбаного осколкового бластера.
— Ой, — я протер око. — Вибач.
— Вибачити? Відколи це ми спимо разом?
Я знизав плечима.
— Мабуть, відтоді, як ти вирішила запрограмувати ліжко на подвійне. Що мені було робити — спати на підлозі, як довбаному тюленю?
— Ох, — вона відвела очі. — Не пам’ятаю, як це зробила.
— Але ж зробила, — я поліз був із ліжка, раптом помітив, що стояк-правопорушник і не думав тікати з місця злочину, тож залишився під ковдрою. Я кивнув на її одяг. — Я бачу, все підсохло.
— Гм, так. Дякую. За одяг. — Вона швидко додала, можливо, вгадавши мій фізичний стан: — Я принесу твій.