— Хороша думка.
Ніхто не промовив ані слова, поки Сильва не пройшла крізь завіску з гільзами й не зникла. Ми обоє кілька секунд дивилися їй услід.
— Знається на інфокоді, — нарешті прощебетала жінка.
Я глянув на її зморшкувате обличчя й задумався, чи стояло щось за цими словами. Відверто демонструючи списантські штучки, які ми намагалися приховати хусткою на голові, Сильва зчитала такі подробиці з котушки даних із такої відстані, що просто криком кричала, звертаючи на себе увагу. Але мені не було відомо, які здатності ще мав мозок іншої жінки, і чи переймалася вона чимсь взагалі, крім як швидким продажем. Або навіть чи пам’ятатиме вона про нас за кілька годин.
— Це такий трюк, — промекав я. — То як, поговоримо про ціну?
На вулиці я побачив Сильву, що стояла на краю натовпу, який зібрався перед оповідачем голоісторій. То був старий дядько, але його руки спритно літали по кнопках управління екраном і синтосистемою, закріпленою на його шиї, що модулювала його голос, аби він підходив різним персонажам його байки. Голопроекція, напхана нерозбірливими фігурками, блідою кулею світилася біля його ніг. Потягнувши Сильву за рукав, я раптом почув ім’я Квелли.
— Господи, а ти не могла ще відвертіше видати себе в тій крамничці?
— Цить. Слухай.
— …Тоді Квелла вийшла з будинку купця бела-трави й побачила натовп, що зібрався на пристані, горлопанив і люто вимахував руками. Їй було не дуже видно, що там відбувалося. Пам’ятайте, друзі мої, що це було на Шарїї, де сонце — злий фотохімічний жар, а…
— І ніхто не знає, що таке бела-трава, — пробурмотів я Сильві на вухо.
— Тс-с-с.
— …тож вона примружувалася, щоб роздивитися, так. — Оповідач дав спокій пульту й подув на пальці. На голодисплеї фігурка його Квелли застигла, а вся сцена почала затухати. — Мабуть, я зупинюся на цьому місці. Сьогодні дуже холодно, а я вже не молодий парубок, і мої кістки…
Хор протестів із натовпу. Кредитні чипи полетіли до перевернутого решета для сіткомедуз біля ніг оповідача.
Він усміхнувся і знову поклав руки на пульт. Голограма стала яскравішою.
— Ви дуже щедрі. Ну, то слухайте ж — Квелла ввійшла в кричущий натовп, а посередині його побачила нікого іншого, як молоду повію, одяг на якій був геть подертий і пошматований, так що її бездоганні, набряклі, з вишневими сосками груди гордо випиналися у тепле повітря, а м’яке та темне волосся між довгими, гладенькими стегнами скидалося на налякане звірятко, на яке налітає дикий лисокрил.
Голограма змінилася, даючи обов’язковий великий план. Навколо нас люди повставали навшпиньки. Я зітхнув.
— А над нею, просто над нею стояли двоє з сумнозвісної чорновбраної релігійної поліції, двоє бородатих жерців із довгими ножами в руках. Їхні очі світилися від жаги крові, а зуби блищали в бородах, коли вони скалилися, радіючи владі, яку мали над юною плоттю безпорадної жінки.
— Але Квелла стала між вістрями тих ножів і оголеною шкірою молодої повії й спитала дзвінко: що це таке? І натовп замовк від їх голосу. Знову спитала вона: що це таке, за що ви переслідуєте цю жінку? — і знову всі мовчали, поки врешті один із жерців у чорному не сказав, що цю жінку було спіймано на блудному гріху, і що за законами Шарії вона мусить бути покарана на смерть, її кров слід виточити в пісок, а тіло викинути в море.
На секунду жаль і гнів спалахнули десь на околицях моїх думок. Я заблокував їх і різко видихнув. Слухачі навколо підступали ближче, нахилялися й витягали шиї, щоб краще бачити екран. Хтось мене штовхнув, і я люто штурхнув його ліктем у ребра. Зойк, гнівний прокльон і чиєсь «цить».
— Тож Квелла розвернулася до юрби та спитала: «Хто з вас ніколи не грішив із повією?» — і натовп став ще тихіший, і ніхто не зустрічався з нею поглядами. Але один із жерців сердито дорікнув їй за втручання у справи святого закону, тож вона спитала його прямо, чи він ніколи не бував із повією, і багато хто з юрби, що його знали, засміялися, і він мусив визнати, що бував, бо є мужем. Тоді, сказала Квелла, ти лицемір, і вона прострілила обидва коліна жерця з великокаліберного револьвера, якого витягла зі свого довгого сірого плаща. З криками упав він на землю.
В голограмі двічі легенько пахнуло, а тоді залунали тоненькі пронизливі зойки.
Оповідач кивнув і прокашлявся:
— Хто-небудь, заберіть його, звеліла Квелла, і двоє з юрби підняли жерця й понесли його геть, а він продовжував кричати. І, мабуть, вони були раді з нагоди забратися, бо опісля народ затих і злякався, як побачив зброю в руці Квелли. Коли крики затихли вдалині, запала тиша, яку зрушував тільки стогін морського вітру, що гуляв уздовж пристані, та скиглення миловидної повії, що лежала в ногах Квелли. А сама Квелла повернулася до другого жерця й наставила на нього свого револьвера. А тепер ти, сказала вона. Чи скажеш ти мені, що ніколи в житті не бував із повією? І тоді жрець випростався й пильно глянув їй в очі, і сказав, я жрець, і за все життя я жодного разу не був із жінкою, щоб не заплямувати святість свого тіла.