Вочевидь, поклоніння цій вищій силі не допомогло їм урятуватися.
У марсіян-колонізаторів проблем з обмеженою площею суші нібито не виникло. Вони зводили виточені стрімкі гніздища просто в скелях найкрутіших гірських схилів і здебільшого не звертали уваги на крихітні клапті й карнизи землі, що були доступні на рівні моря. Через пів мільйона років марсіян не стало, але руїни їхніх гніздищ протрималися до нової хвилі колонізаторів-людей, які глипали на них і здебільшого не зачіпали. Астрогаційні карти, знайдені в покинутих містах на Марсі, завели нас аж сюди, але щойно прибувши, ми опинилися самі по собі. Безкрилі й позбавлені більшості наших звичайних небохідних технологій орбітальними супутниками, люди оселилися в традиційних містах на двох континентах — у розкинутому острівному мегаполісі в серці Міллспортського архіпелагу і в маленьких, стратегічно розташованих портах для підтримки загального зв’язку. Текітомура була десятикілометровою смугою густо забудованого портового району, що впирався спиною аж у насуплені гори, на межі яких різко сходив нанівець. На скелястому передгір’ї нависала над лінією обрію цитадель, можливо, прагнучи своєю висотою наблизитися до напівмістичного статусу марсіянських руїн. Ще далі вузенькі гірські дороги, порозривані людськими командами археологістів, тягнулися до справжніх гір.
На археологістичних майданчиках Текітомури більше ніхто не працював. Гранти на все, що не стосувалося підкорення військового потенціалу супутників, були обдерті до кістки, а ті магістри Гільдії, яких не понесло течією військових підрядів, уже давно переслали себе до системи Латімера гіперкидками. Острівці впертих і здебільшого самофінансованих диких талантів ще тримаються на кількох перспективних точках коло Міллспорта й південніше, але в горах над Текітомурою табори копачів стоять безлюдні й запустілі, такі ж покинуті, як і скелетасті марсіянські вежі, поруч з якими вони виросли.
— Звучить надто добре, щоб бути правдою, — сказав я, коли ми купували припаси в портовій крамничці. — Ти впевнена, що там ми не натрапимо на купку романтично стурбованих підлітків чи якихось недобитих дротників?
Замість відповіді вона виразно на мене глянула і потягнула за єдине пасмо волосся, що втекло з-під гніту хустки. Я знизав плечима.
— Ну тоді гаразд, — я підняв запаяну пачку амфетамінової коли. — 3 вишневим смаком питимеш?
— Ні. На смак як лайно. Бери звичайну.
Ми купили торби, щоб нести припаси, більш-менш навмання вибрали вулицю, що лізла вгору від портового району, і пішли нею. Менш ніж за годину гамір і будинки почали зникати, а схил дедалі крутішав. Я регулярно зиркав на Сильву, коли наш темп підупав і кроки стали більш обдуманими, але вона не виказувала жодних ознак вагання. Ба навіть навпаки, посвіжіле повітря й холодні промені сонця ніби йшли їй на користь. Напружена хмурість, що лежала на її обличчі від ранку, розгладилася, і вона навіть усміхнулася раз чи двічі. Ми дерлися вище, сонце блискало на оголених мінеральних висипах у придорожньому камінні, а краєвид став вартий того, щоб зупинитися. Ми кілька разів перепочивали, щоб випити води й роздивитися берегову лінію, вздовж якої витягнулася Текітомура, і море за нею.
— Мабуть, круто було бути марсіанином, — сказала вона в одну з таких хвилин.
— Можливо.
Перше гніздище навернулося на очі з іншого боку широкого кам’яного виступу гори. Воно височіло вертикально вгору майже на кілометр, а на всі його викрути й набряки було важко спокійно дивитися. Посадкові гребені витягувалися в боки, наче язики з вирізаними шматками, шпилі широко розходилися, отвори в дахів’ї були оздоблені сідалами й іншими, менш упізнаваними виступами. Зяяли входи, такі анархічні різновиди похідних від овалу форм, від довгастих, тонких, вагінальних до роздутих до обрисів серця, а також усіх форм, що лежали між ними. Скрізь гойдалися дроти. Виникало невловиме, але настирне відчуття, що вся будівля співала б на сильному вітрі, а ще, можливо, хиталася б, наче гаргантюанські дзвоники на дверях.