На підході до гніздища скупчені людські будівлі стояли маленькі й опецькуваті, як гидкі щенята під ногами казкової принцеси. П’ять хатин у стилі, не набагато новішому за пережитки Нового Хоко, усі з тим тьмяним блакитним світлом всередині, що означає автоматизовані системи в режимі очікування. Ми зупинилися перед першою, до якої дійшли, і поскидали рюкзаки на землю. Я прикинув кути обстрілів, намітив собі потенційні точки прикриття для будь-яких нападників і подумав про варіанти ударів, якими зможу видовбати їх звідти. То був більш-менш автоматичний процес, посланська обробка просто вбивала час, як інші люди могли б сидіти й посвистувати.
Сильва зірвала з голови хустку й труснула волоссям з очевидним полегшенням.
— Дай мені хвилинку, — сказала вона.
Я задумався над своєю напівінстинктивною оцінкою обороноздатності цього місця розкопок. На будь-якій іншій планеті, де можна легко знятися в повітря, ми були б відкритою мішенню. Але на Світі Гарлана звичні правила не застосовуються. Найважча дозволена летюча машина — це шестимісний гелікоптер на антикварному роторному двигуні, без розумних систем і без встановленого променевого озброєння. Все решта перетворюється на попіл, що випадає з повітря. Як і одинокі літуни в антигравітаційних ранцях чи нанокоптерах. Обмеження, накладені ангельським вогнем, як виявилося, так само стосуються рівня технології, як і фізичної маси. Додати до цього обмеження висоти у чотириста метрів над рівнем моря, вище яких ми вже добряче піднялися, і можна спокійно припустити, що єдиний спосіб, у який до нас можна буде підібратися — це пішечки стежечкою. Або видертися крутим обривом вгору, чого я їм щиро побажав би.
Позаду мене Сильва вдоволено буркнула. Я розвернувся й побачив, як двері хатини прочиняються. Вона іронічно змахнула рукою.
— Після вас, професоре.
Коли ми занесли рюкзаки всередину, блакитний пілотний вогник замигтів і переблимнувся на білий, і я почув, як десь зашепотіла, стартуючи, система кондиціонування. Котушка даних в одному з кутків розкрутилася й ожила на столі. Повітря тхнуло бактерицидами, але системи вловили присутність людей, і тепер запах швидко слабшав. Я запхав свого рюкзака в куток, здер із себе куртку й ухопив стілець.
— Кухонне начиння в одній з інших хатин, — сказала Сильва, ходячи туди й сюди через внутрішні двері. — Але більшість того, що ми накупили, все одно самонагрівне. А решту з того, що нам треба, ми й так маємо. Ванна отам. Ліжка там, там і там. Вибач, автоформи нема. Параметри, на які я натрапила, коли розбиралася з замками, вказують, що тут місця на шістьох. Інфосистеми проведені й підключені в глобальну мережу через Міллспортський університет.
Я кивнув і ліниво провів рукою крізь котушку даних. Навпроти мене раптом заблимала проекція суворо одягнутої жінки. Вона вклонилася з химерною формальністю.
— Професоре Передчутливий.
Я зиркнув на Сильву.
— Дуже смішно.
— Я Розкопка-301. Чим можу вам прислужитися?
Я позіхнув і оглянув кімнату.
— Тут є якісь робочі захисні системи, Розкопко?
— Якщо ви маєте на думці зброю, — делікатно сказав конструкт, — то боюся, що ні. Постріли снарядами чи неконтрольованими енергіями так близько до місця найвищої ксенологічної важливості були б неприпустимими. Однак усі будівлі захищені системою кодування, яку дуже важко зламати.
Я знову зиркнув на Сильву. Вона усміхнулася. Я кахикнув.
— Гаразд. Як щодо нагляду? Як далеко вниз схилом бачать твої сенсори?
— Зона моєї чутливості покриває лиш сам майданчик і підсобні будівлі. Однак через глобальний канал я можу отримати доступ до всієї повноти…
— Ага, дякую. Це все.
Конструкт блимнув і щез, а кімната після нього здалася на якусь мить похмурою й застиглою. Сильва перейшла до головних дверей і причинила їх. Вона показала рукою навкруг.
— Гадаєш, тут буде безпечно?
Я знизав плечима, пригадавши погрозу Танаседи. Глобальний ордер на взяття у полон.
— Так само безпечно, як і в будь-якому іншому місці, що спадає мені на думку. Особисто я б сьогодні гайнув до Міллспорта, але саме тому…
Я замовк. Вона допитливо глянула на мене.
— Що «саме тому»?
Саме тому ми керуємося тим, що спало на думку тобі, а не мені. Тому що все, що я міг би надумати, він теж надумає з високою імовірністю.
— Це саме те, чого вони від нас чекатимуть, — виправився я. — Якщо пощастить, вони проскочать повз нас на південь на найшвидшому виді транспорту, який тільки зможуть знайти.
Вона пішла до стільця навпроти мене й осідлала його.