— Таки треба. Це важливо.
— Ти нікому не сказав, що повертаєшся. Ми думали…
— Так, я не дуже люблю святкові зустрічі. Здогадуйся вже. Куди вона пішла?
Я почув, як стислися його губи.
— Пошукай на Вчирі.
— На пляжі Вчира? Та облиш.
— Думай собі що хочеш. Я сказав, ти почув.
— Після стількох років? Я думав…
— Ага, я теж. Але перед тим, як вона пішла, я спробував… — Він замовкає. Щось клацає в його горлі, коли він ковтає. — У нас тоді ще був спільний рахунок. Вона сплатила за незручний загальний салон кошутського швидкісного вантажника, що прямував на південь, і, коли туди дісталася, купила собі нового чохла. Серферські параметри. Вичистила свій рахунок, щоб вистачило. Усе спалила. Я знаю, вона там із тим засраним…
Мова вривається. Густа тиша. Якісь іржаві залишки пристойності смикають мою щоку і пом’якшують голос.
— Тож ти думаєш, що Бразил і досі десь поруч, га?
— А що мало змінитися на Вчирі? — гірко питає він.
— Добре, Ярку. Це те, що мені треба. Дякую, друже. — При цих словах моя брова повзе вгору. — Не дуже там надривайся, чув?
Він бурчить. Коли я вже збираюся урвати зв’язок, він прочищає горло й знову говорить.
— Слухай, якщо побачиш її. Скажи…
Я чекаю.
— Ох, та до сраки, — і він закінчує дзвінок.
Денне світло затухало.
Внизу з моря навівало ніч, і по всій Текітомурі почали з’являтися вогники. Хотей грузно всівся на західному обрії, малюючи до берега строкату помаранчеву доріжку на воді. Мідний і надкушений з одного боку Маріканон висів над головою. Ген у морі ходові вогні тральників уже всипали загуслий морок. До мене долинав приглушений гамір портової колотнечі. Списанти не спали.
Я кинув погляд назад, на археологістську хатину, і куточком ока захопив також і марсіянське гніздище. Велетенське й скелетасте, воно здіймалося в затемнене небо праворуч, наче кістяк давно померлого створіння. Мідно-помаранчева суміш сяйва супутників пробивалася крізь отвори в будівлі й часом вискакувала з неї під дивними кутами. Ніч принесла холодний вітерець, який ліниво розхитував провислі дроти.
Ми уникаємо їх, тому що на цій планеті вони не дадуть нам користі, але хотів би я знати, чи це вся правда. Якось я знав археологістку, яка розповіла мені, що схеми людського розселення уникають отак пережитків марсіянської цивілізації на кожній планеті Протекторату. Це інстинктивне, сказала вона. Атавістичний страх. Навіть поселення розкопувачів вимирають, щойно самі розкопки припиняються. Ніхто не залишається в них, якщо має інший вибір.
Я дивився в лабіринт розщепленого місячного світла й тіней, утворений гніздищем, і відчував, як той атавістичний страх наливає і мене самого. Надто легко було уявити в тому затухлому світлі повільні помахи широких крил і спіралі, що виписували б на нічному небі хижі силуети, більші й кутастіші за будь-що з того, що літало в земних небесах на людській пам’яті.
Я роздратовано струсив ці думки.
Нумо, зосередьмося на справжніх наших проблемах, га, Мікі? Наче тобі їх самих не досить.
Двері хатини склалися, і назовні пролилося світло, що зненацька змусило мене усвідомити, як вихололо повітря.
— Зайдеш щось із’їсти? — спитала вона.
Розділ шістнадцятий
Час, проведений на горі, мало чим допоміг.
Першого ранку я проспав допізна, але коли врешті таки вибрався зі спальні, в голові мені боліло й каламутилося. Здається, «Ейшундо Орґанікс» не передбачали, що їхні чохли поринатимуть у декадентство. Сильви десь не було, але стіл був заставлений причандаллям для сніданку, здебільшого вживаним. Я потикався серед тих уламків, знайшов цілу банку з кавою, відкрив її й вихилив усю, стоячи біля вікна. В голові пробігали напівзгадані сни — здебільшого клітинного рівня сюжети про те, як я тону. Це спадок від задовженого перебування чохла в баку — таке саме було зі мною на початку пригод у Нечищеному. Сутички з віймінтами й стрімка течія життя з Сильвиними «Пролазами» вичистили їх із мене, принісши натомість більш традиційні сценарії про бої та втечі і відновлену в правах маячню зі спогадів моєї власної привитої свідомості.
— Ви прокинулися, — сказала Розкопка-301, замиготівши на краю мого поля зору.