— Здоров, Мікі Передчутливий, — прохрипіла вона.
Її дихання сповільнилося, а губи вигнулися в усмішці, яка змінила ту, що сповзла з мого обличчя. Вона сповзла зі столу, потяглася вниз і торкнулася мене між ногами. Я пам’ятав ту впевнену руку, але вся моя ерекція кудись втекла через шок.
— Щось не так? — промуркотіла вона.
— Я… — вона взялася за мене обіруч, наче обережно вибирала мотузку. Я відчув, що знову набухаю. Вона стежила за моїм обличчям.
— Щось не так?
— Усе так, — швидко мовив я.
— Добре.
Вона елегантно опустилася на одне коліно, не зводячи очей з моїх, і взяла голівку мого члена губами. Одна рука ходила по стрижню, а інша знайшла дорогу до правого стегна, обвилася навколо нього і міцно вхопилася.
Це якесь усране божевілля, — оголосив холодний бойовий уламок моєї посланської сутності. — Це треба припинити просто зараз.
Ті очі й далі дивилися на мене, коли язик, зуби й рука довели мене до вибуху.
Розділ сімнадцятий
Пізніше ми лежали вкупі під вологими простирадлами, так і не роз’єднавши повністю рук після останніх несамовитих обіймів. Наша шкіра липнула в тих місцях, де розлилися перемішані рідини, а кількаразові кульмінації виморили наші м’язи до стану в’ялої покірності. Спалахи картин того, що ми робили разом та одне одному, повторювалися перед моїми очима. Я бачив, як вона схилялася до мене згори, різко притискала долоні до моїх грудей за кожним рухом. Я бачив, як вганяюся в неї ззаду. Бачив, як опускається на моє обличчя її вульва. Бачив, як вона звивалася піді мною, дико смокчучи центральний дріт власного волосся, коли я пхався в неї, затиснутий в стегнах її ногами, наче кліщами. Бачив, як сам брав той дріт, мокрий від її слини, до власного рота, а вона сміялася мені в обличчя й кінчала з такими потужними скороченнями, що й мене тягло вслід за нею.
Але коли вона заговорила до мене, то від зміненого ритму її аманглійської по спині в мене майнув дрож.
— Що таке? — певно, вона відчула, як я здригнувся.
— Нічого.
Вона перекотила голову, щоб подивитися на мене. Я відчував її погляд з того боку обличчя, наче жар.
— Я поставила тобі запитання. Що з тобою?
Я коротко заплющив очі.
— Ти Надя, так?
— Так.
— Надя Макіта.
— Так.
Я глянув у її бік.
— Яким бісом ти тут опинилася, Надю?
— Це що, метафізичне питання?
— Ні, технологічне, — я сперся на одну руку, а іншою провів над її тілом. Навіть знаючи про посланську обробку, більша частина мене дивувалася тому відстороненому спокою, з яким я тримався.
— Ти не можеш не усвідомлювати того, що відбувається. Ти живеш у чільницькому софті, іноді виходиш назовні. З того, що я бачив, мені здається, що ти пробиваєшся через канали основних інстинктів, вилітаєш нагору на їхніх хвилях. Секс, може, страх чи гнів. Такі речі затіняють більшу частину свідомих функцій мозку, і це дає тобі простір. Але…
— А ти якийсь фахівець чи що?
— Був колись, — я стежив за її реакцією. — Раніше я був посланцем.
— Ким?
— Неважливо. Я хочу знати таке — коли ти тут, що трапляється з Сильвою Ошімою?
— З ким?
— Трясця, ти носиш її тіло, Надю. Не прикидайся мені тупою.
Вона перекотилася на спину й глипнула в стелю.
— Я не дуже хочу про це говорити.
— Та певно, що ні. І знаєш, я теж не дуже цього хочу. Та рано чи пізно нам доведеться. Ти й сама це знаєш.
Довга тиша. Вона відсунула ногу й замислено потерла діляночку шкіри з внутрішнього боку стегна. Тоді потяглася до мене й стисла в долоні мій здутий хрін. Я взяв її руку й легенько відсунув геть.
— Забудь, Надю. Я висушений. Навіть Мітці Гарлан не змогла б тепер видобути з мене ще одну стійку. Настав час поговорити. То де Сильва Ошіма?
Вона знову відкотилася від мене.
— То я мушу стерегти тобі ту жінку? — гірко спитала вона. — Думаєш, я все контролюю?
— Може й ні. Але ти мусиш приблизно розуміти, що робиться.
Знову тиша, але цього разу вона бриніла від напруги. Я чекав.
Нарешті вона перевернулася до мене обличчям і глянула на мене з відчаєм.
— Мені ця драна Ошіма сниться, розумієш? — прошипіла вона. — Вона просто довбаний сон, звідки мені знати, куди вона дівається, коли я прокидаюсь?
— Здається, ти їй теж снишся.
— І мені від цього мало полегшати?
Я зітхнув.
— Розкажи, що тобі сниться.
— Нащо?
— Бо я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.
Вона блиснула очима.
— Добре, — рубонула вона. — Мені сниться, що ти її лякаєш. Як тобі таке? Мені сниться, як вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців. Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він її за найближчої нагоди. Чи може, виграє, а тоді покине. Якщо ти подумував увігнати свого прутня в цю жінку, Мікі, чи як тебе в біса насправді звуть, то я б забула про це. Тут тобі вигідніше мати справу зі мною.
Я дав цим словам розчинитися в тиші. Вона усміхнулася до мене.
— Таке ти хотів почути?
Я знизав плечима.
— Хоч якийсь початок. Це ти підштовхнула її до сексу? Щоб забрати управління?
— Ото тобі цікаво знати.
— Певно, я зможу дізнатися це і від неї.
— Ти виходиш із того, що вона має повернутися, — ще одна усмішка, цього разу зубастіша. — Я б на твоєму місці на це не сподівалася.
І так далі. Ми ще трохи гризлися й гарчали одне на одного, але, пригнічені вагою післякоїтальної хімії, так ні до чого й не дійшли. Врешті я здався і сів на дальньому краї ліжка, дивлячись у бік вітальні й висвітлених Хотеєм фігур на підлозі. За кілька хвилин я відчув на плечі її руку.
— Пробач, — тихо сказала вона.
— Невже? За що?
— Я щойно усвідомила, що сама напросилася. Тобто, я спитала тебе, про що ти думаєш. Якщо не хочеться знати, то нащо питати, правда?
— Є таке.
— Просто… — вона вагалася. — Слухай, Мікі, мене хилить до сну. І я збрехала раніше — я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли. Я не знаю, прокинуся я завтра вранці чи ні. Від цього будь-хто став би сіпаним, правда?
Я дивився на забарвлену помаранчевим підлогу в сусідній кімнаті. На секунду мені закрутилося в голові. Я кахикнув.
— На це є амфетамінова кола, — різко сказав я.
— Ні. Раніше чи пізніше, а мені доведеться заснути. Тому можна й зараз. Я втомилася, і, що ще гірше — я щаслива й розслаблена. Відчуття таке, що коли вже треба йти, то зараз. Усе це хімія, я знаю, але я не можу стримувати її вічно. І мені здається, що я повернуся. Щось мені так підказує. Але саме зараз мені невідомо ані коли я повернусь, ані куди я зникну. І від цього страшно. Ти не міг би… — Знову пауза. Я почув у запалій тиші, як клацнуло, коли вона ковтнула. — Ти не міг би потримати мою руку, поки мене не затягне?
Помаранчеве світло місяця на потертій та потемнілій підлозі.
Я знову потягнувся по її руку.