— Бо я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.
Вона блиснула очима.
— Добре, — рубонула вона. — Мені сниться, що ти її лякаєш. Як тобі таке? Мені сниться, як вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців. Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він її за найближчої нагоди. Чи може, виграє, а тоді покине. Якщо ти подумував увігнати свого прутня в цю жінку, Мікі, чи як тебе в біса насправді звуть, то я б забула про це. Тут тобі вигідніше мати справу зі мною.
Я дав цим словам розчинитися в тиші. Вона усміхнулася до мене.
— Таке ти хотів почути?
Я знизав плечима.
— Хоч якийсь початок. Це ти підштовхнула її до сексу? Щоб забрати управління?
— Ото тобі цікаво знати.
— Певно, я зможу дізнатися це і від неї.
— Ти виходиш із того, що вона має повернутися, — ще одна усмішка, цього разу зубастіша. — Я б на твоєму місці на це не сподівалася.
І так далі. Ми ще трохи гризлися й гарчали одне на одного, але, пригнічені вагою післякоїтальної хімії, так ні до чого й не дійшли. Врешті я здався і сів на дальньому краї ліжка, дивлячись у бік вітальні й висвітлених Хотеєм фігур на підлозі. За кілька хвилин я відчув на плечі її руку.
— Пробач, — тихо сказала вона.
— Невже? За що?
— Я щойно усвідомила, що сама напросилася. Тобто, я спитала тебе, про що ти думаєш. Якщо не хочеться знати, то нащо питати, правда?
— Є таке.
— Просто… — вона вагалася. — Слухай, Мікі, мене хилить до сну. І я збрехала раніше — я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли. Я не знаю, прокинуся я завтра вранці чи ні. Від цього будь-хто став би сіпаним, правда?
Я дивився на забарвлену помаранчевим підлогу в сусідній кімнаті. На секунду мені закрутилося в голові. Я кахикнув.
— На це є амфетамінова кола, — різко сказав я.
— Ні. Раніше чи пізніше, а мені доведеться заснути. Тому можна й зараз. Я втомилася, і, що ще гірше — я щаслива й розслаблена. Відчуття таке, що коли вже треба йти, то зараз. Усе це хімія, я знаю, але я не можу стримувати її вічно. І мені здається, що я повернуся. Щось мені так підказує. Але саме зараз мені невідомо ані коли я повернусь, ані куди я зникну. І від цього страшно. Ти не міг би… — Знову пауза. Я почув у запалій тиші, як клацнуло, коли вона ковтнула. — Ти не міг би потримати мою руку, поки мене не затягне?
Помаранчеве світло місяця на потертій та потемнілій підлозі.
Я знову потягнувся по її руку.
Як і більшість бойових моделей, які я носив, ейшундівський чохол мав внутрішній будильник. У той час, який я собі задумав, усі сни, які я міг бачити, перетопилися на півколо східного тропічного сонця, що здіймалося над тихими водами. Запах фруктів і кави, що долинав із невидимого місця поблизу і бадьоре перегукування голосів десь оддалік. Прохолода вранішнього піску під босими ногами і легенький, але наполегливий бриз на обличчі. Хвилі розбиваються…
Пляж Вчира? Уже?
Мої долоні стиснуті в кишенях линялих серферських штанів, у тканину яких набилося піску, який…
Сенсорні відчуття різко зникли, коли я прокинувся. Ні тобі кави, ні пляжу, на якому її пити. Ніякого піску під ногами та між пальцями. Сонячне світло таки було, але значно скупіше за те, що я бачив до пробудження. Воно безбарвно пробивалося крізь вікна іншої кімнати й налітало на сіру важку тишу.
Я сторожко перевернувся й подивився на обличчя жінки, що спала поруч зі мною. Вона не рухалася. Я пригадав страх в очах Наді Макіти, який побачив минулого вечора, перш ніж вона дозволила собі потрошечки сповзти у сон. Порції свідомості вислизали з її рук, як натягнута мотузка, а тоді повернулись, коли вона сіпнулася, блимнула і знову повністю пробудилась. А тоді настала мить, різка й неочікувана, коли вона махом перестала триматися і більше не поверталася. Опісля я лежав і дивився на її мирне обличчя, поки вона спала. Це не допомагало.
Я вислизнув з ліжка й тихенько вдягнувся в іншій кімнаті. Мені не хотілося бути коло неї, коли вона прокинеться.
І я точно не збирався будити її сам.
Розкопка-301 поступово виникла навпроти мене й розкрила рота. Бойова нейрохімія випередила її. Я різонув повітря коло горла долонею і вказав пальцем через плече на спальню.
Зняв куртку зі спинки стільця, увіпхав у неї плечі й кивнув до дверей.
— Надвір, — пробурмотів я.
На вулиці новий день починав виправляти мої перші враження про себе.
Сонце було зимне, але й від нього можна було зігрітися, якщо постояти під прямими променями, коли хмари розступалися. Дайкоку висів на південному заході, наче привид ятагана, а над океаном повільно кружляла ціла колонна цяток, яка могла бути або не бути лисокрилами. Під ними мій незагострений зір показав кілька суден. Десь на фоні, в нерухомому повітрі, гуділа Текітомура. Я позіхнув і глянув на амфетамінову колу в руці, а тоді запхав її до кишені. Наразі я прокинувся саме настільки, наскільки треба було.