Просто руїна. Аякже.
Він був молодший, ніж я очікував.
Я вперше конструктивно замислився над тим, наскільки саме він молодший. Якщо брати абсолютний мінімум, то йому точно бракувало кількох моїх світоглядних зустрічей з марсіянськими артефактами.
— Слухайте, в нього ж навіть довбаної зброї нема.
Я підняв голос так, щоб його винесло назовні.
— Агой, Ковачу! Якщо ти такий до всирачки впевнений, то може сам по мене прийдеш?
Раптова тиша. Якесь бурмотіння. Мені здалося, що я вловив придушений регіт когось із місцевих. Тоді почувся його голос, підвищений до рівня мого.
— Непогана в тебе підслухачка.
— І мені подобається.
— Ти збираєшся дати нам битву, чи просто послухаєш та повикрикуєш дешеві образи?
Я вискалився.
— Просто хотів допомогти. Але битву я можу дати — бери та заходь. Можеш і наймитів узяти, якщо вже так треба.
— Я маю кращу думку. Що скажеш, якщо ці наймити проведуть тренування з відкриття усіх отворів на твоїй попутниці, поки ти не вийдеш? Можеш використати нейрохімію, щоб усе послухати, якщо захочеш. Втім, якщо чесно, то думаю, що ти й без того все почуєш. Ці хлопці страх які охочі.
Гнів наріс у мені надто швидко для раціональної думки.
М’язи обличчя сіпнулися й затрусились, а весь корпус ейшундівського чохла натягнувся, наче трос. Він упіймав мене на цілих два непевні удари серця. Тоді посланські механізми обдали мої емоції холодом і розібрали ситуацію на кісточки.
Він цього не зробить. Якщо Танаседа вистежив тебе через Ошіму й «Пролаз», то це тому, що він знає, як вона замішана в смерті Юкіо Хіраясу. А коли він це знає, то захоче отримати її неушкодженою. Танаседа зі старої школи, і він пообіцяв страту як у старій школі. Йому зіпсований товар не згодиться.
Крім того, тут же йдеться про тебе. Ти знаєш, на що здатен, а на що ні.
Я тоді був молодший. Тепер. Зараз. — Я намагався осягнути цю концепцію. — Там. Молодший я там. Хіба можна знати…
Можна. Це посланський блеф, і ти це знаєш, бо сам його використовував багато разів.
— Нема чого на це сказати?
— Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш, Ковачу. Ми обидва знаємо, на кого ти працюєш.
Цього разу пауза перед його відповіддю була майже непомітною.
Хороша реакція, вражає.
— Здається, ти дуже непогано поінформований, як на втікача.
— Так навчили.
— Вбираєш місцевий колорит, га?
Слова Вірджинії Відаури на посвяті в посланці, суб’єктивне століття тому. Я задумався, скільки минуло з того часу, як ці слова почув він.
— Щось таке.
— Скажи мені дещо, дядьку, бо справді цікаво. З усією твоєю підготовкою — як ти став заробляти дешевими вбивствами? Дивний кар’єрний поворот, як на мене.
Поки я слухав, на мене набігло холодне усвідомлення. Я скривився й трохи пересунувся. Нічого не сказав.
— Передчутливий, так? Ти Передчутливий?
— Ну, є в мене інше ім’я, — гукнув я у відповідь. — Але якесь гімнидло вкрало його. Поки не поверну його, згодиться і Передчутливий.
— А як не зможеш його повернути?
— Приємно, що ти хвилюєшся, але ж я знаю того гімнидла. Він недовго буде мені проблемою.
Зміна в голосі була крихітна, а пауза майже непомітна. Тільки посланське відчуття могло вловити той гнів, що був придушений так само швидко, як і розгорівся.
— Та невже?
— Кажу тобі. Справжній кизяк. Такі довго не живуть.
— Схоже, ти надміру впевнений у собі, — його голос на дрібку змінився. Я таки вжалив його кудись глибоко. — Може, ти не знаєш того хлопця аж так добре, як тобі здається?
Я гаркнув від сміху.
— Жартуєш? Я навчив його всього, що той серун знає. Без мене…
Ось воно. Я знав, що хтось іде по мене. Той, кого я не міг почути за допомогою нейрохімії, поки обмінювався прикритими образами з голосом назовні. Приземкувата, замотана в чорне фігура, що проскочила крізь отвір за п’ять метрів піді мною, з якимось зоровим і сенсорним обладнанням для спецоперацій, що надавала його голові комашиного, нелюдського вигляду.
Термографіка, звукова локація і детектор руху як мінімум… Я вже падав. Зіскочив зі свого карнизу й виставив п’яти чобіт так, щоб ударити в шию нижче потилиці й зламати її.
Щось у тому шоломі попередило його. Він відскочив убік, зиркнувши вгору й наводячи на мене бластер. Його рот під маскою розкрився для крику. Розряд розітнув повітря, крізь яке я щойно пролетів. Я приземлився й зігнувся десь за долоню збоку від нього. Заблокував удар дулом бластера, що летів на мене. З його горла вирвався тремтячий від несподіванки крик. Я вдарив його знизу в горло ребром долоні, і крик здушило від судомних позивів. Він заточився. Я випростався, подався за ним і рубонув знову.