— Ясно.
— Тепер можете розкрити очі.
Я поборов біль від станерного ураження й таки зміг розтулити повіки. Кліпнув кілька разів, щоб стало ясніше в очах, а тоді пожалкував. Моя голова звисала на праве плече, і єдине, що я бачив нижче нього — п’ять сотень метрів порожнього повітря, а тоді підніжжя гори. Холод і запаморочлива хитавиця миттєво знайшли логічне пояснення. Я теліпався, ніби повішений за ліву руку.
Мене знов обпекло шоком. Я насилу зміг запхнути його десь інде й незграбно повернув голову, щоб подивитися вгору. Я затиснув у кулаку зеленуватий трос, що з обох боків безшовно зникав у димно-сірій поверхні сплаву. Опори й шпилі з того ж сплаву стирчали під дивними кутами й оточували мене з усіх боків. Я й досі збирав фокус докупи після станера, тож мені знадобилася хвилинка, щоб упізнати нижню частину гніздища. Вочевидь, я падав не дуже довго.
— Що це робиться, Розкопко? — прохрипів я.
— Падаючи, ви вхопилися за марсіянський службовий трос, який, підтверджуючи наші припущення про його функцію, втягнувся й підняв вас угору, до безпечної зони.
— Безпечної зони? — я зиркав на виступи навколо мене, вишукуючи надійної опори для ніг. — І як воно працює?
— Ми не впевнені. Схоже на те, що з позиції, в якій ви опинилися зараз, марсіянин, принаймні дорослий марсіянин, міг би без особливих зусиль використати конструкцію, яку ви бачите навколо, і досягти отворів знизу гніздища. Кілька з них…
— Гаразд, — я хмуро глянув угору на свій стиснутий кулак. — Скільки я отак провисів?
— Сорок сім хвилин. Скидається на те, що ваше тіло чудово опирається нейрочастотній зброї. Крім того, що створене для виживання у висотних і небезпечних умовах.
І не кажи.
Як взагалі могло статися, що «Ейшундо Орґанікс» не втрималися на ринку? Я був би ладен платити стільки, скільки б вони зажадали. Я раніше бачив приклади підсвідомих програм виживання для бойових чохлів, але це просто був зразок чистої геніальності біотехніків.
Розмазана згадка про те, що трапилося, заворушилася в моїй загуслій підглушеній пам’яті. Відчайдушний страх висоти, шалене запаморочення й усвідомлення падіння. Вхопився за щось побачене краєм ока, коли оглушливий ефект станера обгорнув мене холоднючим чорним плащем. А потім щось рвонуло плече і свідомість затухла. Врятований якоюсь повною ботанів лабораторією та їхнім захопленням власним проектом трьохсотлітньої давнини.
Слабенька усмішка зникла, коли я спробував прикинути, що могло зробити з жилами й суглобами руки заклякле напруження впродовж години й статичне розтяжне навантаження. Я намагався вгадати, чи не залишиться від цього перманентних ушкоджень. Або чи зможу я взагалі знову рухати тією кінцівкою.
— А де решта?
— Пішли. Зараз вони вже вийшли з мого радіусу.
— Тож вони думають, що я полетів донизу.
— Схоже, що так. Чоловік, якого ви називали Ковачем, призначив кількох зі своїх підручних на пошуки коло підніжжя гори. Як я розумію, вони спробують витягнути звідти ваше, а також тіло жінки, яку ви скалічили в перестрілці.
— А Сильва? Моя колега?
— Вони забрали її з собою. Я маю запис…
— Не тепер, — я прочистив горло, вперше відчувши, як сильно мене висушило. — Слухай, ти казала про отвори. І те, як їх можна дістатися звідси. Де найближчий?
— Позаду вигнутого в трьох місцях перевернутого шпилю ліворуч від вас є отвір діаметром дев’яносто три сантиметри.
Я витягнув шию і помітив те, про що начебто говорила Розкопка-301. Шпиль дуже сильно скидався на перекинутий двометровий капелюх відьми, який велетенські руки сильно зіжмакали в трьох різних місцях. Він був укритий неправильними синюватими гранями, які в притіненому світлі під гніздищем блищали, як мокрі. Найнижче місце деформації вигнуло вершечок капелюха майже горизонтально й утворювало таке собі сіделко, за яке, здавалося мені, можна було вхопитися. Від нього до місця, де я висів, було десь із два метри.
Легко. Нічого складного.
Якщо ти впораєшся з таким стрибком з однією неробочою рукою, звісно.
Якщо твоя чудо-рука краще вчепиться за марсіянський сплав, ніж годину тому нагорі.
Якщо…
Я потягнувся вгору правою рукою і взявся за трос біля іншої руки. Дуже обережно я переніс вагу й почав підтягуватися на іншій руці. Коли вага перестала тягти за ліву руку, в ній кольнуло, а тоді через задубіння по ній проскочив рваний спалах жару. В плечі скрипнуло. Жар поширився поруганими тканинами й почав переростати в якусь подобу болю. Я спробував зігнути лівицю, але не відчув нічого, крім іскорок у пальцях. Біль у плечі наростав і почав проникати у м’язи в бік ліктя. З усього виходило, що коли рука нарешті зрушить з місця, вона дуже болітиме.