Спотикаючись за п’ятдесят метрів позаду них і досі несучи свою скалічену й поки що необроблену руку, йшов збезчещений бугай, котрий насмілився торкнутися Сильви Ошіми.
Я дивився, як він ішов, і намагався все осмислити.
Намагався припасувати одне до одного.
Я ще й досі припасовував, коли Розкопка-301 спитала, чи я вже все подивився і чи не хотів побачити щось іще. Я бездумно сказав, що ні. В моїй голові посланська інтуїція вже робила те, що треба було зробити.
Ходила з вогнем між моїми попередніми припущеннями й палила їх дотла.
Розділ дев'ятнадцятий
Коли я дістався Бела-Кохеї 9-26, світла там ніде не було, але в модулі за пів десятка входів далі праворуч вікна горішнього поверху конвульсивно миготіли, ніби там всередині зайнялося. Навіть з опущеними ролетними ворітьми на нічну вулицю рвалися несамовиті ритми рифдайву/неоджанку, а три присадкуваті постаті стояли на вулиці в темних плащах, хукали парою й плескали себе по плечах від холоду. У Плекса Кохеї, може, й вистачало площі влаштовувати великі дискотеки, але виходило, що роботизовану охорону на вході він собі дозволити не міг. Все мало бути легшим, ніж я очікував. Звісно, за умови, якщо Плекс і справді там був.
Ти жартуєш? — Коли я пізніше набрав Ісу, на тому кінці лінії почулася її притрушена міллспортським акцентом зневага. — Звісно, він там буде. Який сьогодні день?
Гм. — Я прикинув. — П’ятниця?
Точно, п’ятниця. А що місцеве село робить у п’ятницю?
Яким дідьком мені про це знати, Ісо? І не будь такою урбано-шовіністкою.
Тю, п’ятниця! Агов! Рибальська тусовка? На честь Ебісу? У нього буде вечірка.
Він помалу набирає популярність дешевою залою і непоганими постачальниками таке, от що він робить, протягнула вона. Оті склади. Оті його друзі родини з якудзи. Навряд чи ти знатимеш, в якому саме складі.
Дурне питання. Пробиратися крізь фрактальне планування вулиць між складами мені ніколи не подобалося, але щойно я ввійшов до району Бела-Кохеї, дорогу до вечірки стало неважко знайти — музику було чутно на пів десятка провулків у всіх напрямках.
Навряд чи. — Іса позіхнула по той бік дроту. Наскільки я зрозумів, вона прокинулася не набагато раніше. — Скажи, Ковачу — а ти часом там нікого не дратував?
Ні. Чого питаєш?
Гм, ну, можливо, мені не слід отак задарма тобі щось розповідати. Але зважаючи на те, як давно ми знайомі…
Я придушив усмішку. Ми з Ісою були знайомі півтора року. Мабуть, коли тобі п’ятнадцять, то це здається дуже давнім.
Та ну?
Ну. Тут багато про тебе розпитували. І багато платили за відповіді. Тож якщо ти ще не озираєшся через плече того нового чохла з низьким голосом, що ти його собі дістав, то починай зараз.
Я насупився й обдумав це.
Хто там про мене розпитував?
Якби я знала, то тобі довелося б заплатити за інфу. Але так сталося, що я не знаю. Єдині персонажі, що балакали зі мною, були з поліції Міллспорта, а вони продадуться дешевше, ніж платять за защічник на Ангельській пристані, їх міг послати будь-хто.
Гадаю, ти нічого їм про мене не розказала?
Гадаю, що не розказала. А ти ще довго плануєш висіти на цьому дроті, Ковачу? Просто я не така, як ти. У мене є соціальне життя.
Ні, я пішов. Дякую за випуск новин, Ісо.
Вона пирхнула.
Самій так приємно, що аж клітору лоскотно. Лишайся цілим, може, колись і зробимо з тобою діло, за яке я зможу взяти з тебе гроші.
Я притиснув клейкий шов свого новопридбаного плаща до коміра, позгинав пальці в чорних полісплавних рукавицях — коротка агонічна колька в лівій долоні — додав до ходи гангстерської аури, і вийшов з-за рогу провулка. Уявив собі Юкіо Хіраясу в його найзарозумілішій підлітковій подобі. Зігнорував той факт, що плащ не був пошитий кравцем — готовий фірмовий екземпляр з магазина був найкращим, що я міг дістати за короткий час. У такому наряді справжній Хіраясу й мертвим би застидався лежати, але він був шикарно-чорного матового кольору, якому пасували напилені рукавиці, і в такому освітленні мій одяг мусив пройти. Посланський обман зробить решту.