— І кого він убив, Плексе?
— Я… Я не знаю, дядьку. — Він облизав губи. — Багато народу. Всю її бригаду, усіх, з ким вона…
Він замовк. Я кивнув, стиснувши губи. Прибив і запхав відсторонений жаль за Ядою, Кійокою та іншими туди, де він не заважатиме.
— Так. Вона. Наступне питання.
— Слухай, дядьку, я не можу тобі допомогти. Я навіть не повинен…
Я нетерпляче рушив до нього. Він палахкотів по краях, як підпалений папір. Знову сіпнувся, ще сильніше, ніж коли думав, що я Юкіо.
— Гаразд, гаразд. Я розкажу. Тільки дай мені спокій. Що ти хочеш знати?
Працюй. Вбирай усе.
— Спочатку — все, що ти знаєш, або думаєш, що знаєш, про Сильву Ошіму.
Він зітхнув.
— Дядьку, я просив тебе не лізти. У тому барі тральщиків. Я застерігав тебе.
— Ага, і мене, і Юкіо, здається. Дуже суспільно-відповідально з твого боку, скрізь усіх попереджати. Чого б ти її так злякався, Плексе?
— А ти не знаєш?
— Уяви, що не знаю, — я махнув рукою, спрямувавши у цей жест лють, що погрожувала безконтрольно виплеснутися. — І також уяви, що коли збрешеш мені, я відсмалю тобі голову.
Він ковтнув.
— Вона, вона каже, що вона Квеллкриста Сокольнича.
— Ага, — я кивнув. — І це так?
— Трясця, дядьку, та звідки мені знати?
— Твоя професійна думка — може таке бути?
— Не знаю, — голос звучав майже жалібно. — Чого ти від мене хочеш? Ти подався з нею до Нового Хоко, ти знаєш, як воно там. Гадаю, що так, може бути. Вона могла натрапити на схов особистих резервних копій. Якось підхопила одну з них.
— Але ти в це не віриш?
— Звучить не дуже вірогідно. Не розумію, нащо взагалі проектувати зберігання для особистості з можливістю вірусного витоку. Це нелогічно, навіть для купки гімнолобих квеллістів. В чому користь? І вже тим паче, що йдеться про резервну копію їхньої дорогоцінної ікони, їхньої революційної вологої мрії.
— Значить, ти не великий прихильник квеллістів? — спитав я без емоцій.
Уперше, за скільки я його пам’ятаю, Плекс ніби відкинув свій щит боязкої догідливості. Він здавлено пирхнув — хтось менш породистий, певно, плюнув би.
— Озирнися, Ковачу. Думаєш, я жив би отак, якби Виселення не підрізало торгівлю травою з Новим Хоко? Кому мені, по-твоєму, за це дякувати?
— Це складне історичне питання…
— Складне, як срака.
— …на яке мені не вистачає компетенції відповісти. Але я розумію, чому ти лютуєш. Нестерпно, мабуть, виловлювати собі партнерів із другорядних танцювальних зал, як оця. Не могти дозволити собі дрес-код, щоб потрапити на вечірку з тусовки Перших родин. Дуже тобі співчуваю.
— Смішно до всирачки.
Я відчув, як від мого виразу обличчя повіяло холодом. Вочевидь, він теж це побачив, і раптовий гнів майже видимо покинув його знову. Я говорив, аби утриматися від того, щоб не побити його чи не скалічити.
— Я виріс у нетрях Новопешта, Плексе. Батько й мати працювали на бела-фабриці, як і всі. Тимчасові контракти, поденна платня, жодних бонусів. Бували часи, коли нам щастило їсти двічі на день. І то не була якась драна промислова криза, а нормальне ведення справи. Такі гімнидла, як ти й твоя родина, багатіли на цьому. — Я набрав повітря й повернув інтонацію в русло смертельної іронії. — Тому ти мусиш вибачити мені брак співчуття до трагічного зниження якості твого аристократичного життя, тому що мені самому її трохи не вистачає. Гаразд?
Він облизнув губи й кивнув.
— Гаразд. Окей, дядьку, я розумію.
— Ага, — я кивнув. — Отож. То ти кажеш, не було причин програмувати збережену копію Квелли на вірусну передачу?
— Так. Правильно, саме так. — Він аж перечіпався, так хотів повернутися на безпечну тему. — І це, слухай, вона, Ошіма, по зав’язку набита всіма видами захисту проти перетікання вірусного начиння через встановлений зв’язок. Її чільницьке обладнання досконале.
— Що приводить нас туди, звідки ми почали. Якщо вона насправді не Квелла, то чого ти так її боїшся?
Він блимнув на мене.
— Чого я?.. Трясця, дядьку, тому що Квелла вона чи ні, але вона думає, що таки так. Це серйозний психоз. Ти б дав психові в руки той софт?
Я знизав плечима.
— З того, що я бачив на Новому Хоко, половині списантів можна видати таку саму довідку. Вони професійно не дуже врівноважені.
— Так, але мені чогось не віриться, щоб багато з них вважали себе переродженими лідерами революції, що триста років як померли. Не віриться, що вони можуть цитувати…