— Як вона тебе знайшла?
Він пригнічено знизав плечима.
— Через звичайні ходи. Здається, вона кілька тижнів розпитувала про таке в Текітомурі. Шукала когось, хто міг би штовхнути такі речі.
— Але вона не казала, що воно таке?
Він насуплено сколупував пляму натільної фарби з автоформи.
— Ні.
— Плексе, годі. Вона достатньо вразила тебе, щоб ти покликав своїх дружбанів з якудзи, але так і не показала тобі, що мала?
— Я нікого не кликав. Трясця, вона сама попросилася до якудзи.
Я насупився.
— Справді?
— Так. Сказала, що їм було б цікаво, що вона має дещо корисне для них.
— Ох, та це ж лайно краб’яче, Плексе. Чого б це якудза зацікавилася біотехнологічною зброєю трьохсотлітньої давнини. Вони ж ні з ким не воюють.
— Може, вона думала, що вони зможуть продати її військовим замість неї. За відсоток.
— Але вона такого не казала. Ти щойно сказав мені, буцім вона говорила, що має дещо корисне для них.
Він глянув на мене.
— Так, мабуть. Не знаю. У мене не прошита ота твоя драна тотальна пам’ять посланця. Я не пам’ятаю точно, що вона сказала. І мені насрати. Як я вже сказав, воно мене більше не стосується.
Я відступив від нього. Сперся на стіну контейнера й замислено оглянув осколковий бластер. Периферійний зір показував, що він не рухався зі своєї автоформи. Я зітхнув, ніби якась вага знялася з моїх легень, а тоді знов осіла на них.
— Гаразд, Плексе. Ще кілька легеньких питань, і я злізу з твого горла. Та нова версія мене, що вони її здобули — вона переслідувала Ошіму, правильно? Не мене?
Він цокнув язиком, ледве чутно через зовнішній ритм ф’южену.
— Обох. Танаседа хоче бачити твою голову на палі за те, що ти зробив з Юкіо, але ти — не головна страва.
Я хмуро кивнув. Якийсь час я думав, що вчора Сильва мала якось видати себе в Тектомурі. Поговорила не з тим, потрапила на якусь камеру відеонагляду, зробила щось таке, що закликало ангельський вогонь команди переслідувачів на наші голови. Але річ була не в тому. Все було простіше і гірше — вони навелися на мою власну неприкриту пошукову мандрівку матеріалами про Квеллкристу Сокольничу.
Певно, вони увімкнули глобальне відстеження інформаційних потоків, відколи вся ця купа гімна вибухнула.
І ти вступив просто в сильце. От розумничок.
Я скривився.
— І цим керує Танаседа?
Плекс вагався.
— Ні? То хто тоді тягає його на шворці?
— Я не…
— Не відступай мені, Плексе.
— Слухай, я не знаю, трясця його греби. Але хтось вищий у харчовому ланцюжку, це точно. З того, що я чув — Перші родини, якась міллспортська придворна шпигунка.
Я відчув часткове полегшення. Значить, не якудза. Приємно знати, що моя ринкова ціна ще не впала так низько.
— А в тієї шпигунки є ім’я?
— Так, — він різко підвівся й пішов до шафки. Роздивився серед уламків розтрощеної меблі. — Зветься Аюрою. З усіх відгуків чутно, що вона — справжнє залізо.
— Ти з нею не зустрічався?
Він поколупався серед трощі, яка залишилася після мене, і видобув неушкоджену люльку.
— Ні. Я й Танаседу тепер не бачу. Вони ніколи не допустили б мене до рівня Перших родин. Але про цю Аюру ходять певні придворні чутки. Ціла репутація.
Я пирхнув.
— Точно, як і про кожного з них.
— Я серйозно кажу, Таку, — він розпалив люльку й осудливо глянув на мене крізь напахканий дим. — Я намагаюся тобі допомогти. Пам’ятаєш той гамір десь шістдесят років тому, коли Міці Гарлан якось опинилася в кошутській іммерсивній порнокартині?
— Туманно, — я тоді був заклопотаний — крав біологічну зброю й інфосклади на інших планетах у товаристві Вірджинії Відаури й «Блакитних Жучків». Високоприбутковий кримінал під маскою політичного акту. Ми дивилися новини тільки заради вістей про те, до яких заходів вдається поліція, аби нас половити, та й усе. Ми не мали часу хвилюватися через невпинні скандали й дрібні злочини аристократичної гниді Світу Гарлана.
— Ну, кажуть, що ця Аюра керувала мінімізацією наслідків і зачисткою для родини Гарланів. Радикально закрила студію, виловила всіх причетних. Я чув, що більшість із них полинула на небо. Вона забрала їх уночі на Рильські Скелі, прив’язала всіх до гравіранців і просто повмикала їх.