— Тут не спекотно, якщо вдягтися відповідно.
— О, — вона опустила руки в рукавицях на поручні й ніби оглянула їх. — Ви не схвалюєте?
Я знизав плечима.
— Мене це ніяк не стосується. Ми живемо у вільному світі, хіба не чули? Лео Мечек так каже.
— Мечек, — вона тихенько плюнула. — Такий самий корупціонер, як і решта. Як усі матеріалісти.
— Так, але варто віддати йому належне. Якщо його доньку зґвалтують, навряд чи він поб’є її до смерті за те, що збезчестила його.
Вона сіпнулася.
— Ви говорите про окремий інцидент, це не…
— Чотири, — я показав чотири пальці, підніс їх до її обличчя. — Я говорю про чотири окремих інциденти. Тільки цьогоріч.
Я побачив, як на її щоках виступає барва. Здавалося, що вона опустила погляд на свій легенько випнутий живіт.
— Найактивніші прибічники Нового Одкровення не завжди служать йому найкраще, — пробурмотіла вона. — Багато хто з нас…
— Багато хто з вас поступливо ховає голову в плечі, сподіваючись нашкребти чогось корисного з менш психопатських настанов вашої гіноцидальної системи вірувань, бо вам не вистачає клепки чи сміливості побудувати щось цілком нове. Я знаю.
Тепер вона зашарілася до коренів свого старанно захованого волосся.
— Ви неправильно судите про мене, — вона торкнулася свого шарфа. — Це був мій вибір. Мій вільний вибір. Я вірю в Одкровення, і моя віра міцна.
— Тоді ти ще дурніша, ніж здаєшся.
Обурене мовчання. Я скористався тишею, щоб загнати порив люті в грудях назад, під замок.
— То я дурна? Дурна, бо обрала скромність жіночості? Бо не виставляю й не здешевлюю себе за кожної можливості, як та шльондра Міці Гарлан і подібні їй, тому що…
— Слухай, — холодно сказав я. — чом би тобі не виказати дрібку тієї скромності й не стулити свою повну жіночості пельку? Мені геть усе одно, що ти думаєш.
— Розумію, — сказала вона вже трохи писклявим голосом. — Ви жадаєте її так само, як і решта. Ви піддаєтеся на її дешеві плотські штучки…
— Ох, будь ласка. Як на мій шлунок, Міці Гарлан — тупа й порожня мала хвойда, але знаєш що ще? Вона принаймні живе своїм життям так, ніби воно їй належить. Замість того, щоб плазувати під ногами будь-якого драного бабуїна, що здатен відростити бороду і які-не-які зовнішні геніталії.
— Ви називаєте мого чоловіка…
— Ні, — я крутнувся до неї. Виходило, що я нічого ні під який замок не загнав. Мої руки метнулися вперед і вхопили її за плечі. — Ні, я називаю тебе бездухою зрадницею своєї статі. Я розумію точку зору твого чоловіка, він мужик, він від цього краб’ячого лайна тільки виграє. Але ти? Ти викинула геть століття політичної боротьби й наукового прогресу, щоб самій могти сидіти собі в темряві й бурмотіти під носа марновір’я про негідних. Ти дивитимешся, як твоє життя, найціннішу річ, яку ти маєш, крастимуть у тебе година за годиною і день за днем — аби тобі лиш дозволили якомога довше розтягти те існування, яке чоловіки дозволять тобі мати. А коли ти нарешті помреш, і я сподіваюся, що це буде скоро, сестро, я справді на це сподіваюся, тоді ти нарешті наплюєш на власний потенціал і ухилишся від останнього права, яке ми здобули — повернутися назад і спробувати знову. Ти зробиш усе це через свою всрану віру, а якщо дитина в твоєму животі — дівчинка, то ти і її приречеш до того ж самого лайна.
Тоді на мою руку лягла долоня.
— Гей, дядьку, — то був один зі списантів, за підтримки підприємцевого охоронця. Він виглядав налякано, але рішуче. — Годі. Дай їй спокій.
Я глянув на його пальці, що лежали на моєму лікті. Коротко подумав, чи не зламати їх, чи не вивернути всю руку і…
Всередині спалахнув спогад. Батько трусив матір за плечі, як сніп бела-трави, що ніяк не зіскочить зі свого шпичака, викрикуючи образи й випари віскі їй в обличчя.
Мені сім років, як хапаю його за руку й намагаюся відтягти її вбік.
Він тоді майже не дивлячись жене мене ляпасами через кімнату й заганяє в куток. Повертається до неї.
Я розчепив руки на плечах жінки. Струсив долоню списанта. Подумки взяв себе за карк і теліпнув.
— Відступи, дядьку.
— Аякже, — тихо сказав я. — Як я сказав, сестро, ми живемо у вільному світі. І мене це ніяк не стосується.
Шторм видав нам стусана через кілька годин. Довгий шарф кепської погоди затемнив небо за моїм ілюмінатором і налетів на «Гайдучу доньку» з борту. Я лежав був горілиць на койці, дивися в сіру металеву стелю й читав собі палку лекцію про небажаність втручання в чужі справи. Я почув, як гудіння двигуна повищало на тон і припустив, що то Джапаридзе зажадав від гравітаційної системи більше плавучості. За кілька хвилин вузька каюта ніби смикнулася вбік, а на столику навпроти склянка просунулася на кілька сантиметрів, перш ніж антипроливна поверхня закріпила її на місці. Вода, що в ній була, різко перехилилася й вилилася через край. Я зітхнув і зліз із койки, тримаючись за стіни, а тоді нахилився, щоб визирнути з ілюмінатора. Раптовий дощ заляпотів об скло.