Десь на вантажнику пролунала сигналізація.
Я насупився. Це здавалося надто різкою реакцією на якісь там трошки хвилястіші, ніж звичайно, води. Я заліз у легку куртку, яку відкупив у когось із команди вантажника, закріпив під нею «Теббіт» і «Рапсодію» й вислизнув у коридор.
Знову втручаємося, га?
Зовсім ні. Якщо ця балія збирається тонути, я хочу знати наперед.
Я пішов за звуком на рівень основної палуби й вийшов під дощ. Хтось із команди проминув мене, стискаючи незграбного бластера з довгим дулом.
— Що воно таке? — спитав я її.
— Або я знаю, семе, — вона наділила мене похмурим поглядом і смикнула головою до корми. — Головна панель показує порушення цілісності у вантажному. Може, то лисокрил намагається забитися всередину й перечекати шторм. Або ні.
— Допомогти?
Вона повагалася, тінь підозри на мить з’явилася на її обличчі. Можливо, Джапаридзе щось говорив про мене, або їй сподобалося моє нещодавно набуте обличчя. Або вона просто боялася, і їй не завадив би товариш.
— Чом би й ні. Дякую.
Ми пройшли назад до вантажних відсіків і далі одним з мостиків, хапаючись за що-небудь, коли вантажник кренився.
Злива шмагала нас під несподіваними, дикими кутами. Сирена вередливо пищала над водою. Попереду, вздовж лівої секції вантажних відсіків, в раптовому насупленому мороці шквалу пульсував ряд червоних вогнів. Під миготливими сигнальними вогнями, з-під краю відкритого люка виднілося світло. Жінка з команди шикнула і вказала туди дулом бластера.
— Онде, — вона рушила вперед. — Там хтось є.
Я глянув на неї.
— Або щось. Ох уже ж ці лисокрили, га?
— Так, але для того, щоб понатискати кнопки, лисокрил має бути доволі нетупий. Зазвичай вони просто закорочують систему шишкою на дзьобі й сподіваються, що тоді їх впустить. І я не відчуваю запаху горілого.
— Я теж, — я оцінив простір на мостику й вантажні відсіки, що здіймалися над нами. Витяг «Рапсодію» і накрутив її на максимальне розсіювання променя. — Добре, будьмо розважливі. Дай мені зайти першому.
— Я мусила б…
— Я так і думав. Але я заробляв таким на життя. Тож я пригощаю. Постій тут, стріляй у все, що вийде з того люка, якщо я перед тим не погукаю.
Я пішов до люка так обережно, як мені дозволяла хитка підлога, і оглянув замковий механізм. Там начебто не було жодних пошкоджень. Двері висіли прочинені на кілька сантиметрів — можливо, їх розкрило на таку ширину нахилом вантажника під шквалом.
Після того, як невідомий ніндзя-пірат подолав замок, звісно.
Дякую за уточнення.
Я виключив зі слуху шквал і сигналізацію. Прислухався до руху на іншому боці, накрутив нейрохімію так сильно, щоб почути важке дихання.
Нічого. Нікого.
Або хтось навчений бойовій непомітності.
Та стули ж ти пельку.
Я обережно пхнув ногою край люка. Завіси були врівноважені до волосинки — вся маса важко розкрилася назовні. Не давши собі часу подумати, я заскочив у пройму, вишукуючи мішень для «Рапсодії».
Нічого.
По всьому вантажному приміщенню блискучими рядами стояли діжки заввишки до пояса. Проміжки між ними були завузькі навіть для дитини, не кажучи вже про ніндзю. Я підійшов до найближчої й прочитав наліпку. Добірний «Екстракт люмінесцентної ксеномедузи Шафранових морів», прямий холодний віджим. Олія сіткомедузи, модно промаркована для завищення ціни. За сприяння нашого підприємливого фахівця з економічної аскетичності.
Я засміявся й відчув, як напруга витікає з мене.
Нічого, але…
Я понюхав.
Був якийсь запах, ледь вловимий у металічному повітрі вантажного відсіку.
Побув і зник.
Чуття чохла з Нового Хоко були досить гострі, щоб ледь-ледь вловити його присутність, але коли знаєш, що він є і свідомо намагаєшся його визначити, запах зникає. Мене хтозна-чому освітила спалахом згадка про дитинство, якийсь нетипово щасливий образ тепла і реготу, який я не зміг приписати якомусь конкретному спогадові. Чим би там не пахнуло, я знав цей запах дуже близько.
Я сховав «Рапсодію» і подався назад до люка.
— Тут нічого немає. Я виходжу.