— Оце кепсько.
— Так, то було кепсько. Забрали моє м’ясо і вкинули до сховища на три десятиліття, трохи менше. Коли я вибрався, мене могли зачохлити тільки в ні до чого не прошите тіло якогось наркомана. Мої рідні всі повиростали, перессали, або, знаєш, повмирали чи що. Я мав доньку, їй було сім років, коли я пірнув, так вона стала на десять років старша за чохол, що був на мені, коли я вийшов. У неї вже була власна родина, вона жила своїм життям. Якби я й знав, як мені з нею породатися, вона мене знати не хотіла. Я був просто тридцятирічним провалом в її очах. Те саме з її матір’ю, котра знайшла іншого чоловіка, завела дітей, ну, ти знаєш, як воно буває. — Він перехилив своє віскі, здригнувся й глянув на мене несподівано сльозавими очима. Налив собі ще одну. — Мій брат загинув, розбившись на жучку через кілька років, як мене забрало. Не мав страховки, не мав жодного способу перечохлитися. Сестра й сама побула на збереженні, запірнула через десять років після мене й не могла вийти раніше, ніж ще через двадцять. Був ще інший брат, народився за кілька років по тому, як я пішов — я не знав, що йому казати. Мої батько й мати розійшлися — він помер перший, скористався своїм полісом на перечохлення і подався кудись бути знову молодим, вільним і одиноким. Не схотів чекати на неї. Я пішов її навідати, але вона тільки те й робила, що глипала у вікно з усмішкою на обличчі, та все повторювала, що скоро, скоро настане і її черга, скоро. У мене аж дрижаки шкурою пробігли.
— Тож ти повернувся до тих Ангелів.
— Добре вгадав.
Я кивнув. То був не здогад, а лейтмотив, що проходив крізь життя десятка знайомих часів моєї новопештської молодості.
— Так, Ангели. Вони прийняли мене назад, а за той час піднялися в курнику на кілька щаблів. Було там скількись тих самих хлопців, з якими я колись бігав. Вони бомбили зсередини аероплави на рейсах до Міллспорта. Добрі гроші, а з метовою залежністю, яку я мусив утримувати, мені це було потрібно. Потерся з ними десь два-три роки. І знову впіймали.
— Та ну? — я присилував себе, щоб бодай трохи вдати здивування. — І скільки дали цього разу?
Він усміхнувся, як людина перед вогнищем.
— Вісімдесят п’ять.
Ми трохи посиділи в тиші. Нарешті Джапаридзе налив ще віскі й сьорбнув зі своєї склянки так, ніби йому не дуже й хотілося.
— Цього разу я втратив усіх назавжди. Яке б там друге життя не дісталося моїй матері — я його пропустив. І вона вирішила відписатися від третього заходу, а тільки організувала собі збереження із вказівками зачохляти її в орендовані чохли на родинні події за списком. Звільнення її сина Арі з карного збереження в тому списку не було, тож я зрозумів натяк. Брат і досі був мертвий, сестра вийшла, поки мене не було, і подалася на північ за кілька десятиліть до того, як я знову вийшов. Не знаю, куди саме. Може, шукати свого батька.
— А родина доньки?
Він засміявся й знизав плечима.
— Донька, онуки. Дядьку, я відстав від них ще на два покоління, тож навіть не намагався наздоганяти. Я просто взяв усе, що мав, і подався з ним геть.
— І що ж ти мав? — я кивнув на нього. — Цього чохла?
— Так, цього чохла. Мені нарешті перепало дещо таке, що можна назвати удачею. Він належав якомусь капітану скатолова, котрого накрили за браконьєрство у морських угіддях Перших родин. Хороший, надійний чохол, добре доглянутий. Прошитий корисний морехідний софт, а ще якась дивна чуйка на погоду. Він ніби намалював мені майбутній кар’єрний шлях. Я взяв позику на корабель, заробив трохи. Узяв більший корабель, заробив ще більше. Узяв «Гайдучу». Маю тепер в Новопешті жінку. Дивлюся, як росте двійко малих.
Я іронічно підняв склянку.
— Мої вітання.
— Так, як я сказав, мені пощастило.
— І ти мені розповідаєш для того, щоб?..
Він нахилився вперед і глянув на мене.
— Ти знаєш для чого.
Я придушив усмішку. Він був не винен, він не знав. Він робив усе, що міг.
— Добре, Арі. От що я скажу, я відлипну від твого вантажу. Я піду рівнішою стежкою, закину піратство й заведу родину. Дякую за пораду.
Він похитав головою.
— Я не кажу тобі нічого такого, чого б ти вже не знав, семе. Просто нагадую, та й усе. Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.
Звісно, його була правда.
Але як пророк істини він трохи запізнився.
За кілька годин вечір наздогнав «Гайдучу доньку», що прямувала своїм вигнутим на захід курсом. Сонце розділилося навпіл, наче тріснуте яйце, розійшлося обабіч східного Хотея, і червонясте світло потекло обрієм в обидва боки. Похилий підйом берегової лінії Кошутської затоки вимальовувався масивною чорною основою картини. Високо вгорі тоненький хмарний покрив світився, як повна лопата розжарених монет.