Цього разу Татіана підводиться й обіймає Лол. Я їх добре бачу. Лол чинить дуже легкий опір Татіані, але остання, певно, приписує його цнотливості Лол. Вона не ображається через це. Лол вислизає, стає посеред кімнати. Я ховаюся за стіною. Коли я заглядаю знову, вони знов повернулися до своїх крісел.
— Послухай Жана. Іноді він грає до четвертої ранку. Він про нас зовсім забув.
— Ти завжди слухаєш?
— Майже завжди. Особливо, коли я…
Татіана чекає. Закінчення фрази не буде. Татіана знов починає:
— А на майбутнє, Лол? Ти нічого собі не уявляєш? Чогось інакшого? — Як ніжно говорила Татіана.
Лол узяла склянку черрі, вона п’є маленькими ковточками. Вона розмірковує.
— Я ще не знаю, — сказала вона нарешті. — Я думаю про завтрашній день більше, ніж про більш далекі дні. Дім такий великий, мені завжди є чим зайнятися. Цього важко уникнути. О, я кажу про господарчі клопоти, знаєш, покупки, покупки, які треба робити.
— Ти прикидаєшся дурненькою, — сказала вона.
Вона знову піднімається, обходить по колу вітальню, трохи нетерпляча. Лол не рухається. Я ховаюся. Я більше не бачу. Певно, зараз вона повернулася на своє місце. Так.
— Які покупки? — запитує грубо Татіана.
Лол піднімає голову. Збожеволіла? Мабуть, я зараз з’явлюся у вітальні, змушу замовкнути Татіану. Лол одразу ж говорить винуватим тоном:
— О, розрізнені назавжди тарілки, наприклад. Так, сподіваюся все ж таки, що їх можна знайти в магазинах у передмісті.
— Жан Бедфорд говорив про одну покупку, яку ти зробила в передмісті минулого тижня, так далеко, так пізно… яка подія! Це правда, Лоло, скажи мені?
— За такий короткий час він уже встиг розказати?
Я переходжу від одного вікна до іншого, щоб бачити або чути краще. Голос Лол уже більше не стривожений. Вона ледь обернулася до Татіани. Те, що вона скаже, її не цікавить. Здається, вона дослухається до чогось такого, чого не чує Татіана: до моєї ходи під стіною.
— Але це вийшло саме собою. Ми говорили про тебе, про твоє життя, про твій порядок, від якого, здається, він дещо страждає. Ти знала це?
— Він мені ніколи нічого не говорив про це. Я не пам’ятаю. — додає Лол. — Мені здається, що він щасливий, коли я виходжу. — І Лол додає ще: — Послухай музику, і те, як вони грають там, у більярдній. Вони також про нас зовсім забули. Ми не часто приймаємо в себе людей, особливо так пізно. Як же я люблю це, бачиш.
— Ти хотіла тоді купити кущі, чи не так? Саджанці для загорожі? — запитує цього разу занадто природно Татіана.
— Один приятель Жана сказав мені, що в цьому регіоні іноді вдавалося виростити гранати. Тож я почала шукати.
— Один шанс із тисячі знайти їх, Лол.
— Ні, — каже Лол серйозно, — жодного.
Ця брехня не бентежить Татіану, навпаки. Лол В. Штайн бреше. Обережна, цього разу з пересторогами, щоб змінити манеру, Татіана ризикує зайти в іншу сферу, ще далі.
— Чи ми дійсно були такими близькими подругами в тому коледжі? На тій фотографії, які ми?
Лол робить зажурений вигляд:
— Я знову її десь загубила, — сказала вона.
Татіана тепер це знає: Лол В. Штайн бреше й Татіані Карл. Її брехня є брутальною, незрозумілою, незбагненно неясною. Лол усміхається до Татіани. Здається, що Татіані починає здаватися, що вона зараз відмовиться.
— Я вже й не пам’ятаю, чи ми так уже й дружили, — каже Лол.
— У коледжі, — каже Татіана. — Коледж, ти не пам’ятаєш?
Татіана дивиться, не відводячи очей, на Лол: чи відштовхне вона її назавжди, чи, навпаки, знову зустрінеться з нею, зустрінеться з нею знову, з тією ж пристрастю? Лол усміхається їй, весь час байдужа. Чи вона зараз знаходиться поряд зі мною, по той бік вікна? Чи деінде?
— Я не пригадую, — каже вона. — Ніякої дружби. Нічого такого.
Здається, вона розуміє, що потрібно було б бути обережнішою, що вона лякається того, що має відбутися потім. Я бачу це, її очі шукають мої. Татіана все ще нічого не помічає. Вона говорить, вона бреше у свою чергу, вона намагається:
— Я не знаю, чи я з тобою зустрічатимуся так часто, як ти того, начебто, хочеш.
Лол починає благати.
— О, — каже вона, — ти побачиш ще, ти побачиш, Татіано, ти ще звикнеш до мене.
— У мене є коханці, — каже Татіана. — Мої коханці займають увесь мій вільний час, повністю. Я бажаю, щоб це так і було.
Лол сідає. Безсила журба читається в її погляді.
— Ці слова, — каже вона тихо, — Татіано, я й не знала, що ти їх вживаєш.
Вона підводиться. Вона віддаляється від Татіани навшпиньках, так, ніби зовсім поряд треба було оберігати сон дитини. Татіана йде за нею, трохи пригнічена тим, що видається їй посиленням смутку Лол. Вони коло вікна, дуже близько від мене:
— Як тобі цей наш друг, Жак Гольд?
Лол повертається до парку. Її голос, невиразний, речитативний, звучить гучніше.
— Найкращий з усіх чоловіків помер для мене. Я не маю ніякого враження.
Вони замовкають. Я бачу їх зі спини, обрамлених завісою дверей. Татіана шепоче:
— Після стількох років я хотіла запитати тебе, чи…
Я не чую кінця фрази Татіани, тому що я просуваюся до ґанку, де Лол тепер стоїть спиною до саду. Голос Лол увесь час ясний, дзвінкий. Вона хоче уникнути таємниці, зробивши її публічною.
— Я не знаю, — каже вона, — я не знаю, чи я ще про це думатиму.
Вона повертається, говорить, майже не зупиняючись:
— Ось і пан Жак Гольд, ви не були в більярдній?
— Я щойно звідти.
Я виходжу на світло. Татіані все видається природнім.
— Здається, вам холодно, — каже вона мені. — Лол запрошує нас зайти. — Вона подає мені черрі, яке я випиваю.
Татіана задумлива. Може, вона занепокоєна, але тільки трішки, через те, що я з’явився надто рано? Ні, вона надто багато думає про Лол, щоб це було правдою. Лол, склавши руки на колінах, нахиливши тіло вперед, у знайомій позі звертається до неї.
— Про кохання, — каже вона, — я пам’ятаю.
Татіана фіксує пустоту.
— Цей бал! О! Лол, цей бал!
Лол, не змінюючи позу, фіксує ту саму пустоту, що й Татіана.
— Як? — питає вона. — Як ти знаєш?
Татіана вагається. Нарешті вона вигукує.
— Але, Лол, я всю ніч залишалася коло тебе.
Лол не дивується, навіть не намагається згадати — марно.
— О! Це була ти, — каже вона. — Я забула.
Чи вірить у це Татіана? Вона вагається, стежить за Лол, знемагаючи, отримавши підтвердження навіть більшого, ніж її сподівання. Тож Лол запитує, з розпорошеною цікавістю, столітня емігрантка своєї юності:
— Я страждала? Скажи мені, Татіано, я ніколи не знала.
Татіана каже:
— Ні.
Вона довго хитає головою.
— Ні. Я твій єдиний свідок. Я можу це сказати: ні. Ти їм усміхалася. Ти не страждала.
Лол стискає пальцями свої щоки. Обидві вони замкнулися в цьому балу й забули про мене.
— Я пам’ятаю, — каже вона, — я мусила усміхатися.
Я обходжу навколо них по кімнаті. Вони замовкають.
Я виходжу. Я йду шукати П’єра в більярдній.
— Вони чекають на нас.
— Я шукав вас.
— Я був у парку. Ходімо.
— Ви гадаєте?
— Я гадаю, що їм байдуже, чи говоритимуть вони в нашій присутності. Можливо, вони б навіть воліли говорити при нас.
Ми заходимо до вітальні. Вони все ще мовчать.
— Ви не кличете Жана Бедфорда?
Лол устає, проходить до вестибюля, зачиняє двері — звук скрипки одразу приглушується.
— Він воліє бути далеко від нас цього вечора.
Вона подає нам черрі, бере собі ще. П’єр Беньєр випиває залпом, тиша його лякає, він погано зносить її.
— Я в розпорядженні Татіани, щоб поїхати, — каже він, — коли вона забажає.
— О! ні, — благає Лол.
Я не сідаю, я блукаю кімнатою, не відводячи від неї очей. Все мало б бути очевидним. Але Татіана занурена в бал Т. Біч. Вона не має бажання йти звідси, вона не відповіла своєму чоловікові. Це був також бал Татіани. Вона знову переглядає його, вона не бачить навколо себе жодної особи з присутніх.