К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, ніби вона дивується, що він запитує про таке, ніби вона не схвалює цих згадок про вранішні події. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тільки з цією старою жінкою.
— А все ж вам довелося попрацювати, — вимовив він урешті, — але такого більше ніколи не трапиться.
— Ні, такого вже не трапиться, — мов підтверджуючи, повторила господиня і майже сумовито всміхнулася К.
— Ви справді такої думки? — запитав К.
— Атож, — відповіла вона тихо, — але передусім вам не слід так перейматися. На світі ще й не таке буває! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довірою, я признаюся вам, що я трохи підслухала під дверима, та й вартові розповіли мені дещо. Тут ідеться про ваше щастя, і я справді дуже за вас переживаю, більше, ніж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, ніби йдеться про щось погане. Ні. Ви, правда, заарештовані, але не так, як заарештовують якого-небудь злодія. Якби вас заарештували як злодія, було б дуже погано, але цей арешт... Мені здається, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурниці, але тут ніби й справді щось мудроване, чого я навіть не розумію, чого, напевне, й ніхто не розуміє.
— Фрау Ґрубах, ваші слова — аж ніяк не дурниці, бо принаймні і я почасти поділяю вашу думку, але я суджу про все куди категоричніше, ніж ви, і вважаю, що тут не якісь мудрування, а взагалі ніщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немає Анни, а одразу встав і пішов до вас, не зважаючи ні на кого, хто заступив би мені дорогу, якби я сьогодні вранці зробив виняток і поснідав на кухні, якби ви повиносили одяг з моєї кімнати, — одне слово, якби я поводився розважливіше, то нічого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина ніколи не готова до несподіванок. Скажімо, в банку я підготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моєму столі стоять міський і внутрішній телефони, там весь час сновигають люди, як клієнти, так і наші працівники, а насамперед — робота в банку вимагає ненастанної уважності, і через те моя пильність не знає відпочинку, там для мене було б справжньою втіхою зіткнутися з такою несподіваною оказією. Гаразд, уже минулося, і я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто мені хотілося почути вашу думку, думку розважливої жінки, і я дуже втішений, що ми дійшли з вами згоди. Тепер ви повинні подати мені руку, таку згоду треба скріпити ручканням.
А чи вона подасть мені руку? Інспектор не подав мені руки, думав К. і вже по-іншому, допитливо приглядавсь до господині. Та підвелася, бо й К. на той час уже підвівся, і трохи збентежилась, оскільки не все зрозуміла з того, що наговорив їй пожилець. Через оцю збентеженість вона сказала зовсім не те, що намірялась, а до того ж і геть недоречне:
— І все ж не переймайтеся так, пане К., — благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.
— А я не бачу, чим тут можна перейматися, — промовив К., раптом відчувши втому і зрозумівши марність своїх спроб дійти порозуміння з цією жінкою.
Біля дверей К. іще запитав:
— А панна Бюрстнер уже вдома?
— Ні, — відказала фрау Ґрубах і засміялася, додавши до куцої відповіді запізніле змовницьке підморгування. — Вона в театрі. Вона вам потрібна? Може, їй щось переказати?
— Та я хотів тільки словом перекинутись із нею.
— На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрі, то приходить звичайно пізно.
— Та мені, зрештою, байдуже, — мовив К. і повернув опущену голову до дверей, наміряючись іти далі, — я просто хотів перед нею вибачитись, бо сьогодні вранці я заходив до її кімнати.
— Пане К., у цьому нема потреби, ви надміру запобігливі, а панна нічогісінько й не знає, вона вийшла з дому вдосвіта, і я там уже прибрала, ось самі подивіться, — і господиня відчинила двері до кімнати панни Бюрстнер.
— Дякую, я вам вірю, — відмовився К., але таки підійшов до дверей. Місяць лагідним сяєвом затоплював темну кімнату. Скільки можна було побачити, все й справді стояло на місці, навіть блузка вже не висіла на віконній защіпці. Тільки на ліжку привертала око подушка з плямою місячного світла.
— Панна часто поночі вертається додому, — сказав К. і подивився на фрау Ґрубах, немов дорікав їй за те.
— І ми були молодими! — відповіла господиня, виправдовуючи дівчину.
— Авжеж, авжеж, — погодився К., — але так може зайти задалеко.