– А я й не знав про цю дружбу, – сказав директор, і тільки млява приязна усмішка пом’якшила суворість цих слів.
Дім
Попервах не пов’язуючи з тим якихсь певних намірів, К. при багатьох різних нагодах спробував дізнатися, де міститься та установа, звідки надійшли перші вказівки почати його справу. Він дізнався про це без труднощів, бо й Тітореллі, і Вольфарт на перше його запитання назвали точний номер будинку. Згодом Тітореллі з усмішкою додав, що для всяких таємниць, які йому не можна обговорювати, йому заздалегідь указують, що казати про них, а саме ця установа не має анінайменшої ваги, він сповістив тільки те, що йому доручено, і якщо існує якийсь вищий орган служби звинувачень, він, хай там як, клієнтам недоступний. Якщо хто хоче дізнатися що-небудь про службу звинувачень, – звичайно, завжди є багато бажань, але не завжди мудро висловлювати їх, – тоді все-таки треба звернутись до названої підпорядкованої установи, проте таким способом однаково не можна потрапити до самої служби звинувачень, зате зникне бажання її шукати.
К. уже знав натуру художника, отже, в його словах не було суперечності, і тому К. далі вже не розпитував, а тільки запам’ятав почуте. В нього знову виникло враження, як, до речі, вже не раз останнім часом, що Тітореллі може завдавати йому не менших мук, ніж адвокат. Різниця полягала тільки в тому, що К. не був остаточно відданий на поталу Тітореллі і міг коли завгодно, незважаючи на жодні обставини, відмовитись від нього, до того ж Тітореллі був дуже товариський, ба навіть балакучий, дарма що давніше куди балакучіший, ніж тепер, і, нарешті, К. сам мав змогу мучити Тітореллі.
Саме до такої тактики К. вдався цього разу, часто згадував про той дім, і то таким тоном, немов Тітореллі щось замовчує, немов сам К. налагодив зв’язки з тією службою, проте вони ще не досить зміцніли, щоб без ризику розповідати про них, а коли Тітореллі намагався змусити К. дати якусь докладну інформацію, той раптом ухилявся від розмови і довго не згадував порушеної теми. К. тішився такими дрібними успіхами, тоді йому здавалося, ніби він уже набагато краще розуміє людей, що в’ються навколо правосуддя, тепер він уже може гратися з ними, він майже втерся до їхнього кола, бодай цієї миті краще в усьому розбирається, ніж вони, хоч перший щабель правосуддя, на якому вони стоять, певною мірою дає їм переваги. А що, коли він остаточно втратить своє становище серед них? Адже в цьому полягає ще одна можливість рятунку: він повинен затертись до гурту цих людей, і якщо внаслідок свого підпорядкованого становища або з інших причин вони не спроможні допомогти йому в судовому процесі, то все ж можуть прийняти до свого кола й заховати; вони, якщо він добре обміркує свій план і потай запровадить його, можуть бути навіть не від того, щоб служити йому, надто Тітореллі, що вже й тепер – його добрий приятель і благодійник.
Такими й подібними до них сподіваннями К. живився, правда, не щодня, загалом він іще зберігав ясність розуму й пильність, боявся недобачити якихось труднощів або проминути їх, проте іноді – здебільшого в стані цілковитого виснаження ввечері після роботи – його охоплювала тривога з приводу найнезначніших, а проте неоднозначних денних подій. Звичайно К. лягав тоді на канапу в своєму кабінеті – він уже не міг вийти з кабінету, не спочивши години на канапі, – і подумки перебирав усі свої спостереження. К. не обмежувався тільки людьми, пов’язаними з правосуддям, у напівдрімоті вони змішувались усі, він тоді забував про велику роботу правосуддя, йому ввижалося, ніби він єдиний звинувачений, а решта людей метушаться як службовці та юристи в коридорах будинку правосуддя, навіть найтупіші опустили підборіддя на груди, понадимали губи, повтуплювались очима в простір і міркували, усвідомлюючи весь тягар відповідальності. К. завжди натрапляв на купку людей, що тримались одним гуртом, то були пожильці фрау Ґрубах, вони стояли голова до голови, пороззявлявши роти, неначе хор оскаржувачів. Серед них було й чимало незнайомих, бо К. уже давно й нітрохи не цікавився справами пансіону. Через тих незнайомих К. бентежився, не наважуючись підійти ближче до групи, але іноді йому таки доводилось підходити, коли він шукав там панну Бюрстнер. Скажімо, він швиденько проходив повз групу і зненацька його спиняли своїм блиском чиїсь цілковито чужі очі. Панни Бюрстнер він тоді не знаходив, але коли, щоб уникнути помилки, дивився ще раз, бачив її якраз посередині групи, панна обіймала двох чоловіків, які стояли обабіч неї. Така картина майже не справляла на К. жодного враження, надто тому, що була йому не нова, зберігшись як незнищенний спогад про фотографію на пляжі, яку він колись бачив у кімнаті панни Бюрстнер. Ця картина завжди проганяла К. від групи, і навіть якщо він потім іще не раз повертався до неї, то пробігав квапливим кроком уздовж і впоперек увесь будинок правосуддя. Він дуже добре орієнтувався там в усіх приміщеннях, забуті коридори, що їх він ніколи не бачив, видавалися наче рідні, К. почувавсь як удома. Окремі подробиці з прикрою виразністю вкарбувалися йому в пам’ять, наприклад, у вестибюлі гуляв один іноземець, вбраний, наче тореадор, стан – мов вирізьблений, його коротенький, тісно прилеглий до тіла одяг складався з жовтуватих мережив, плетених грубою ниткою, і К., ні на мить не припиняючи прогулянки, невпинно чудувався цьому чоловікові. К., згорбившись, проминав його і вирячував з дива очі. Він знав усі візерунки мережив, кожну бездоганну облямівку, кожен помах одягу і таки не міг надивитись на них удосталь. Чи, радше, давно вже надивився, або, як бути точним, ніколи не мав навіть наміру дивитись, але та одяганка несамохіть вбирала його очі. «Які там маскаради за кордоном!» – думав К. і ще ширше вибалушував очі. Потім він ішов за тим чоловіком, аж поки перевертавсь на канапі й притискався обличчям до шкіри.