– Де ти?
– Тут, – відповів священик і взяв К. за руку. – Навіщо ти загасив лампу? Ходімо, я поведу тебе до ризниці, там є світло.
K. зрадів, що він, власне, виходить із собору, те високе й просторе приміщення, де око сприймало тільки клаптик навколишньої пітьми, вже пригнічувало його, в голові раз по раз крутилася думка про непотрібність цієї величезної споруди, щоразу, як його очі піднімалися вгору, на нього зусебіч просто навалювався морок.
У ризниці горіла лампа, ще менша від тієї, яку носив К. Та й висіла вона так низько, що освітлювала майже саму підлогу ризниці, що, хоч і вузенька, тяглась угору, напевне, так само високо, як і собор.
– Яка тут усюди темрява, – поскаржився К. і приклав руку до очей, неначе вони йому боліли від намагань зорієнтуватись у пітьмі.
До с. 213, рядок 4
Брови в них були мов приклеєні і хиталися вгору-вниз незалежно від їхніх кроків.
До с. 214, рядок 26
Вони йшли вуличкою, що піднімалась угору, на ній де-не-де стояли або ходили поліцаї, то десь далеко, а то зовсім поряд. Один поліцай з пишною бородою і рукою на ефесі шаблі, яку довірила йому держава, немов зумисне підступив ближче до гурту, що таки видавався підозрілим.
– Держава пропонує мені свою допомогу, – зашепотів К. на вухо одному з проводирів. – А що як я передам процес під юрисдикцію держави? Тоді, може, мені ще доведеться боронити вас від держави!
Первісний варіант кінця передостаннього абзацу
…може, ще є не згадані відмовки? Звісно, є. Логіка, правда, неспростовна, але людина, яка хоче жити, розбиває її вщент. То де ж суддя? Де те високе правосуддя? Я хочу слова. Я простягаю руки.
Оповідання
Вирок
Це трапилося чудового весняного недільного ранку. Ґеорґ Бендеманн, юний комерсант, сидів у своїй кімнаті на другому поверсі одного з тих низьких недовговічних будинків, які відрізнялися один від одного лише висотою та кольором і тяглися довгою вервечкою уздовж берега річки. Він щойно завершив писати листа до друга своєї юності, який мешкав зараз за кордоном, повільно, ніби бавлячись, заклеїв конверт, сперся ліктем на письмовий стіл і подивився з вікна на річку, на міст і на пагорби протилежного берега, вкриті немічною зеленню.
Він думав про те, як цей друг, незадоволений своєю кар’єрою на батьківщині, багато років тому виїхав до Росії, фактично втік. Тепер він мав свою справу у Петербурзі, і це спершу давало непогані прибутки, але потім рух зупинився, на що друг скаржився під час своїх візитів додому, останні, щоправда, траплялися дедалі рідше. І тепер він виснажливо і безрезультатно працював на чужині, чужинської форми борода прикривала його знайоме з дитинства обличчя, жовтавий колір його обличчя натякав на хворобу, яка неминуче розвинеться. Друг розповідав, що не має зв’язку з місцевою колонією своїх земляків, але мало буває і у товаристві тамтешніх мешканців, тож уже майже напевно приречений на холостяцьке життя.
Що можна написати такому чоловікові, який явно прорахувався, якому можна поспівчувати, але неможливо нічим допомогти. Ймовірно, варто порадити йому повернутися додому і спробувати налагодити життя тут, серед колишніх друзів – адже для цього немає жодних перешкод – та і, зрештою, тут він міг би розраховувати на дружню допомогу. Але це би означало тільки пом’якшене, але від того ще більш болюче визнання марними усіх його дотеперішніх спроб і пораду покинути все це, повернутися назавжди і дати всім кидати на себе здивовані погляди, бо лише друзі зрозуміють його, і йому доведеться відчути себе постарілою дитиною, яка може тепер хіба що слухатися своїх більш успішних друзів, які залишилися вдома і нікуди не їздили. Але хіба існували якісь гарантії того, що з усіх цих прикрощів, які доведеться йому заподіяти, буде якась користь? Можливо, не вдасться навіть повернути його додому, адже він сам зізнався, що більше не розуміє порядків, які панують на його батьківщині, і попри все так і залишиться на чужині, ображений на такі поради і ще більше віддалений від друзів. Але якби він і справді послухався, а потім, ясна річ, випадково, а не через погані наміри, – відчув лише приниження, не порозумівся би з колишніми друзями і не зміг би дати собі раду без них, страждав би від сорому і врешті-решт опинився взагалі без батьківщини і друзів, то хіба не було би краще для нього таки залишатися на чужині, як і раніше? Хіба за таких умов можна сподіватися, що тут він справді досягне якогось покращення?