– Я хочу заявити, – сказав він, підняв руку і пошукав поглядом матір і сестру, – що у зв’язку з жахливими умовами у цій сім’ї і цьому помешканні, – тут він різко сплюнув на підлогу, – я негайно відмовляюся від кімнати. І, ясна річ, не збираюся нічого платити за дні, які я тут прожив, а навпаки, ще подумаю, чи не вимагатиму від вас, – і, повірте мені, я зможу легко довести свою правоту, – певного відшкодування.
Він замовк і озирнувся довкола, ніби чекав на щось. І справді, обидва його товариші відразу ж заговорили:
– Ми також негайно відмовляємося.
Після цього він натиснув на клямку і зачинив двері зі стуком.
Батько, перебираючи руками у повітрі, дійшов до свого крісла і впав у нього, це скидалося на його звичне щовечірнє засинання у кріслі, але судячи з того, як сильно хиталася його голова, яка ніби втратила опору, він точно не спав. Ґреґор продовжував увесь цей час лежати на тому ж місці, на якому його зауважили квартиранти. Розчарування через невдачу його плану, а можливо, і слабкість через тривале голодування, унеможливили йому пересування. Він був певен, що за мить усе звалиться на нього, і просто чекав. Його не лякала навіть скрипка, яка випала з тремтячих рук матері і вдарилася об підлогу із гучним звуком.
– Любі мої батьки, – сказала сестра і для підсилення своїх слів стукнула кулаком по столі, – так далі тривати не може. Якщо ви цього не бачите, то бачу я. Я не хочу називати цю потвору іменем мого брата, тому просто скажу: ми повинні спробувати позбутися його. Ми зробили все, що у людських силах, ми доглядали за ним і терпіли його, тож я думаю, ніхто тепер не зможе нічим нам дорікнути.
– Вона тисячу разів має рацію, – сказав батько сам до себе.
Мати, яка і досі не віддихалася, кашляла, вирячивши очі і закриваючи рота рукою.
Сестра поквапилася до матері і торкнулася її чола. Батькові, здається, під впливом слів сестри, щось спало на думку, він випростався, бавлячись своєю фуражкою між тарілками, які залишилися стояти на столі після вечері квартирантів, і дивився на застиглого нерухомо Ґреґора.
– Ми повинні спробувати позбутися його, – сказала сестра, звертаючись лише до батька, бо мати не чула нічого, окрім свого кашлю, – бо все це зведе вас обох у могилу, я вже бачу, як це буде. Якщо вже всі ми повинні так тяжко працювати, то принаймні вдома не маємо терпіти таких мук. Я вже також не маю більше сил, – і вона так сильно заридала, що сльози намочили обличчя матері, яка механічно стирала їх руками.
– Дитино, – звернувся до неї співчутливо і з підкресленим розумінням батько, – але що нам зробити?
Але сестра лише знизала плечима, демонструючи розгубленість, яка охопила її на зміну рішучості, що її сестра відчувала, коли плакала.
– Якби він хоча би розумів нас, – сказав батько напівпитально; сестра, не припиняючи плачу, різко махнула рукою на знак, що про це навіть думати марно.
– Якби він нас хоча би розумів, – повторив батько і, заплющивши очі, розділив переконаність сестри у тому, що це неможливо, – тоді з ним якось можна було би домовлятися. Але так…
– Нехай забирається геть! – вигукнула сестра, – це єдиний спосіб, тату. Ти просто повинен позбутися думки про те, що це – Ґреґор. Наше найбільше нещастя полягає якраз у тому, що ми так довго вірили у це. Але як це може бути Ґреґор? Якби це справді був він, то давно би зрозумів, що люди не можуть жити разом із такою твариною, і пішов би геть добровільно. Тоді у нас більше не було би брата, але ми могли би жити далі і берегти честь його пам’яті. А так нас переслідує ця тварюка, проганяє геть квартирантів, явно намагається зайняти усю квартиру і виселити нас ночувати на вулицю. Ти тільки подивися, батьку, – раптом скрикнула вона. – Він знову за своє!