– Ні, ні, – затявся К., – я не чекатиму, ви повинні піти зі мною тепер. – К. іще не роздививсь як слід, де він опинився, аж тут одні з багатьох навколишніх дверей прочинились, і К. скинув туди очима. Вийшла дівчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала:
– Чого вам треба?
Позаду неї в напівсутіні можна було добачити, як підходить іще й чоловік. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. ніхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двоє, ще трохи – і збіжаться всі, доведеться пояснювати, чому він тут. Єдиною зрозумілою й прийнятною відповіддю була б та, що він звинувачений і хоче довідатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К. не хотів давати, надто тому, що й воно не відповідало правді; K. прийшов сюди тільки з цікавості, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всередині ця судова установа така сама гидка, як і зовні? Виявляється, він не дурно пропонував зупинитися, йому не хотілося йти далі, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; він хоче піти геть, щоправда, зі своїм судовцем, а як доведеться, то й самому.
Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо і дівчина, і судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого їм аж ніяк не можна проґавити. А в дверях уже стояв чоловік, К. бачив перед тим його здалеку, він міцно тримався за верхню частину одвірка низеньких дверей і, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач. Дівчині попервах здалося, ніби причина такої дивної поведінки К. – невеличка кволість, тож вона принесла стільця й запитала:
– Може, сядете? – К. одразу сів і, аби краще триматись, ліктями зіперся на бильце. – Вам, певне, голова запаморочилась? – знову запитала дівчина.
К. бачив перед собою тільки її обличчя, де проступав той відбиток сили, що властивий багатьом жінкам у розквіті юної краси.
– Не переживайте, – заспокоювала К. дівчина, – тут немає нічого незвичайного, майже з кожним трапляються такі напади, коли він приходить сюди вперше. Ви тут уперше? Ну, тоді нема чого дивуватись. Сонце розпікає дах, нагріває крокви й бантини, а від нагрітого дерева повітря стає важке і задушливе. Тож для канцелярії це місце не дуже й добре, проте воно має і неабиякі переваги. Ну, а повітря, коли напливає багато люду, а таке трапляється майже щодня, стає просто нестерпним. А як узяти до уваги, що пожильці ще й білизну отут вивішують, – ніякі заборони не зараджують, – то вже й не дивно, чого це ви раптом мало не зомліли. Але, зрештою, до такого повітря звикають, і то швидко. Прийшовши сюди вдруге чи втретє, ви навряд чи й відчуєте, яке воно гнітюче. Ну, вам уже краще?
К. нічого не відповів, йому було надто прикро, що через цю несподівану кволість до нього позбігалися люди, крім того, довідавшись про причину свого кепського стану, він почувався не краще, а навіть гірше. Дівчина одразу помітила таку зміну і, аби впустити свіжого повітря, взяла притулену до стіни ключку й відкрила нею невеличкий люк, що був якраз над головою К. і виходив у небо. Щоправда, з люка посипалося стільки сажі, що вона мусила миттю зачинити його і своєю хусточкою протерти К. руки, сам він був надто знесилений, щоб подбати про себе. К. б охоче посидів на стільці, щоб набратися сили й піти собі, і, безперечно, швидше б оклигав, якби ним менше клопоталися. Аж тут дівчина пояснила йому:
– Тут вам не можна залишатися, ви заважаєте рухові. – К. очима запитав її, якому рухові тут можна заважати. – Я проведу вас, як хочете, до кімнати для недужих. Допоможіть мені, будь ласка, – звернулася вона до чоловіка в дверях, що відразу підступив ближче.
Проте К. не хотілося до кімнати недужих, він якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далі, бо що далі його поведуть, то гірше йому ставатиме, і тому сказав:
– Ні, я вже можу йти, – і, розслаблений спокійним відпочинком на стільці, тремтячи звівся на ноги. Але стояти було несила. – Ноги не йдуть, – зітхнув він і, похитавши головою, знову сів. К. згадав про судовця, що міг би легко вивести його звідти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дівчину й чоловіка, що поставали перед ним, і ніде не бачив свого судовця.
– Гадаю, – сказав чоловік, що, до речі, був елеґантно вбраний, надто впадав у вічі його сірий жилет із двома довгими загостреними полами, – панові недобре, бо на нього подіяло тутешнє повітря, отже, найкраще, – і йому самому це сподобається найдужче, – не вести його до кімнати для недужих, а просто вивести з канцелярії.