– Ну, – заговорив К., приглядаючись до них, – я ні на кого не скарживсь, а тільки розповів, що діялось у моєму помешканні. А бездоганною вашу поведінку теж не можна назвати.
– Пане, – озвався Вілем, тоді як Франц вочевидь намагався заховатись за нього від третього чоловіка, – якби ви знали, яка в нас мізерна платня, ви були б про нас кращої думки. Мені треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрібно якось заробляти, але, як виявляється, самою працею, навіть найсумліннішою, ми ні на що не стягнемось. Ваша тонка білизна привабила мене, а вартовому, звісно, чіпати її заборонено, проте згідно з традицією білизна належить вартовим, і, повірте, так було завжди. І це зрозуміла річ: адже навіщо білизна тим, котрих спіткало нещастя потрапити під арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дійшло й до покарань.
– Кажу ж вам, я нічого й не знав, я аж ніяк не вимагав покарати вас, мені йшлося про принцип.
– Франце, – звернувся Вілем до другого вартового, – хіба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуєш, – він навіть не знав, що нас каратимуть.
– Ви не дуже зважайте на їхнє базікання, – обізвався до К. третій чоловік, – кари як справедливі, так і неминучі.
– Не слухайте його, – благав Вілем і урвав себе на слові, щоб притьмом піднести до вуст руку, яка шмагонула його різкою, – нас покарано тільки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нічого б не сталося, навіть якби вони довідалися, що ми робили. Де ж тоді справедливість? Ми обидва, а надто я, давно вже на цій службі, – от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, – і мали надію просунутись; невдовзі, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як він, хоча йому просто пощастило, його ніхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рідко. А тепер, пане, все втрачене, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побігеньках, бо така вже доля вартових; крім того, нас зараз страшенно боляче відшмагають різкою.
– Невже різка може завдати такого болю? – запитав К. і помацав різку, якою екзекутор вимахував перед його носом.
– Нам треба роздягнутись аж до голого тіла, – пояснив Вілем.
– Ось воно що, – мовив К. і пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, і мав грубе чисте обличчя. – Невже нема жодної змоги не давати їм різок? – запитав К.
– Нема, – сміючись, похитав головою екзекутор. – Роздягайтеся! – звелів він вартовим, а потім знову заговорив до К.: – Не треба вірити тому всьому, що вони кажуть, зі страху перед різками їм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, – він показав на Вілема, – намолов про своє життя, – сміх, та й годі. Подивіться, який він гладкий, – перші удари різкою взагалі йому тільки сало полоскочуть. А знаєте, чому він такий гладкий? Бо взяв собі звичай поїдати сніданок усіх заарештованих. Хіба він не з’їв вашого сніданку? Тож я казав вам. Але чоловік із таким черевом нізащо й ніколи не стане екзекутором, про це й мови нема.
– А є й череваті екзекутори, – зауважив Вілем, розстібаючи пасок.
– Нема, – заперечив екзекутор і впоперек шмагонув його різкою по шиї, тож бідолаха аж присів, – і пам’ятай: тобі треба не підслухати, а роздягатись.
– Я дам тобі добру винагороду, якщо ти відпустиш їх, – запропонував К. і витяг, уже не дивлячись на екзекутора, – такі оборудки обом сторонам найкраще проводити з опущеними очима, – гаманця.
– Щоб ти потім виказав ще й мене, – відмовився екзекутор, – і я теж покуштую різок. Ні-ні!
– Та май розум, – переконував його К., – якби я хотів, щоб їх покарали, я б тепер не давав за них викуп. Я можу просто зачинити двері, більше нічого не бачити й не чути і спокійнісінько піти собі додому. Але ж я цього не роблю, радше я щиро намагаюся визволити їх; якби я здогадувавсь, що їх каратимуть або лише можуть покарати, то ніколи б не назвав їхніх прізвищ. Я, власне, навіть не вважаю, що вони винні, винна вся ваша організація, винні високі судовики.
– Щира правда! – вигукнув вартовий і одразу дістав різкою по вже оголеній спині.
– Якби над твоєю різкою тут був іще якийсь вищий суддя, – казав далі К., пригинаючи різку, що знову мала знятись у повітря, – я б і справді не заважав тобі їх бити, навпаки, ще б дав гроші, щоб ти покріпився задля доброї справи.
– Твої слова начебто скидаються на правду, – промовив екзекутор, – але мене хабарами не купиш. Мене приставили бити різками, тож я й б’ю.
Вартовий Франц, що досі майже не озивався, напевне, сподіваючись успіху від намагань К. урятувати їх, підійшов тепер, у самих штанях, до дверей, повиснув, ставши навколішки, в К. на руці й зашепотів: