– Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – відказав К., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. – Я й не знав, – провадив К. далі, – що в таких справах теж можна йти до адвоката.
– Та звичайно, – відказав йому дядько, – це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.
К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов’язана. Розповідаючи, К. дививсь у вікно й постеріг, що вони під’їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів:
– Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клієнта. Але Гулд не розгнівається.
У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.
– Нова служниця, що боїться чужих, – пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з’явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум’ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.
– Відчиніть! – гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. – Я приятель пана адвоката!
– Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому краї коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:
– Хворий? Кажете, він хворий? – і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.
– Вам уже відчинили, – проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина – К. знову побачив темні, трохи банькаті очі – в довгому білому фартусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.
– Наступного разу швидше відчиняйте! – звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходімо, – звернувся він потім до К., що поволі обминав дівчину.
– Пан адвокат хворий, – похопилась дівчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.
– Йозефе! – знову гукнув дядько, а потім запитав дівчину: – В нього серцевий напад?
– Мабуть, так, – мовила дівчина, що вже встигла вийти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.
– Лені, хто прийшов? – запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.
– Альберт, твій давній приятель, – відповів дядько.
– Ах, Альберт, – протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.
– Невже тобі справді так погано? – запитав дядько й сів на край ліжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.
– Можливо, – стиха промовив адвокат, – але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.
– Отже, – мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, – твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скільки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, – чи це вона, може, прикидається?