– Начебто виправдання й затягування справи. Тільки про них у нас може йти мова, – відповів художник. – Але чи не хочете ви, перше ніж починати розмову, зняти піджак? Адже вам жарко.
– Авжеж, – погодився К., бо досі був зосереджений на словах художника і аж тепер, коли той згадав про тепло, відчув на чолі рясний піт. – Тут уже майже нестерпно. – Художник кивнув головою, мовляв, він дуже добре розуміє, як кепсько зараз К. – А хіба не можна відчинити вікно? – запитав К.
– Ні, тут є лиш одна міцно вставлена шибка, відчинити її не можна.
Тільки тепер К. збагнув: він увесь час сподівався, що художник зненацька підійде до вікна й розчахне його. Він навіть уже готувався вдихати туман на всі легені. Від усвідомлення, що він цілковито відгороджений від повітря, йому запаморочилась голова. К. легенько вдарив рукою по перині і спроквола сказав:
– Але ж так незручно і нездорово.
– Таж ні, – заперечив художник, боронячи своє вікно, – через те, що його ніколи не можна відчинити, тут, дарма що там звичайна одинарна шибка, краще зберігається тепло, ніж якби вікно було подвійне. Якщо ж я хочу провітрити кімнату, – а в цьому й потреби великої нема, бо повітря всюди заходить у шпарини між дошками, я можу відчинити двері або навіть обоє дверей.
К., трохи заспокоєний цим поясненням, став роздивлятись, де ж другі двері. Художник помітив його пошуки й сказав:
– Вони позаду вас, я мусив приставити до них ліжко. – Лише тепер К. побачив у стіні вузенькі двері. – Усе тут трохи замале, як для майстерні, – провадив далі художник, немов прагнучи відвернути докір К. – Я був змушений пристосуватись до того, що є. Ліжко перед дверима – це, звичайно, дуже погане місце. Скажімо, суддя, якого я тепер малюю, завжди ходить дверима біля ліжка, і я навіть дав йому ключа від них, щоб він, коли мене нема вдома, міг зачекати в майстерні. Він звичайно приходить рано-вранці, коли я ще сплю. Якщо поряд відчиняться двері, я, звісно, прокидаюсь навіть тоді, коли сплю, як мертвий. Ви б утратили всяку повагу до суддів, почувши ті прокльони, якими я зустрічаю його, коли він удосвіта стає на моє ліжко. А втім, я міг би забрати в нього ключ, але він розсердиться. Бо ж тут без великих зусиль можна повисаджувати всі двері.
Під час цієї промови К. міркував, чи треба йому знімати піджак, зрештою він подумав, що, не знявши, він тут не всидить, тож скинув піджак і поклав його собі на коліна, щоб одягнути знову, коли скінчиться розмова. Тільки-но він роздягнувсь, як одна з дівчат закричала: «Він уже скинув піджака!» – і стало чути, як обидві дівчинки прилипли до шпарин, аби навіч побачити видовище.
– Дівчатка гадають, – взявся пояснювати художник, – що я вас малюватиму і через те ви роздягаєтесь.
– Угу, – мовив К., трохи розвеселившись, бо почувався не набагато краще, ніж доти, дарма що сидів тепер у самій сорочці. Майже незадоволено він запитав: – А як, ви кажете, називаються ще дві можливості? – К. уже забув ті терміни.
– Начебто виправдання й затягування справи, – відповів художник. – Тільки від вас залежить, що ви оберете. Завдяки моїй допомозі можна скористатись або тим, або тим способом, хоч тут, звичайно, є свої труднощі, різниця полягає лиш у тому, що начебто виправдання вимагає великих, але недовгих зусиль, а затягування справи – набагато менших, зате тривалих. Спершу я розповім про начебто виправдання. Якщо ви оберете його, я напишу на аркуші паперу підтвердження вашої невинності. Текст такого підтвердження цілком незбагненний, він дістався мені ще від батька. З цим підтвердженням я оббігаю всіх знайомих мені суддів. А почну, певне, з того, що сьогодні ввечері подам це підтвердження судді, якого тепер малюю, він має прийти на засідання. Я покажу йому підтвердження, поясню, що ви невинні, й поручуся за вашу невинність. Це буде не якась формальна порука, а справжня порука з тягарем відповідальності. – У погляді художника проступав докір, що К. хоче накинути йому цей тягар.
– Ви дуже люб’язні, – мовив К. – А суддя не може повірити вам і виправдати мене все ж по-справжньому?
– Таж я вже казав вам, – відповів художник. – Зрештою, взагалі нема певності, що мені хтось повірить, чимало суддів, скажімо, вимагатимуть, щоб я сам привів вас до них. Тоді ви повинні коли-небудь піти зі мною. А втім, у таких випадках справа наполовину вже виграна, надто тому, що перед тим я дам вам докладні настанови, як поводитись у того або того судді. Набагато гірша ситуація з суддями, що – іноді трапляється й таке – одразу проганяють мене. Якщо після численних спроб, коли я докладатиму всіх зусиль, мені нічого не вдасться, від таких суддів ми будемо змушені відмовитись. Але тут нема чого хвилюватися, бо окремий суддя нічого не вирішує. Коли я на своєму підтвердженні зберу достатню кількість суддівських підписів, я піду з ним до того судді, що саме провадить ваш процес. Може статися, що й він підпише підтвердження, тоді все посуватиметься набагато швидше, ніж за інших обставин. Загалом тоді вже майже не буде перешкод, для звинуваченого – то пора найкращих сподівань. Хоч як дивно, а правда: люди на цьому етапі почуваються набагато впевненіше, ніж після виправдання. Великих зусиль тоді вже й не треба докладати. Суддя, маючи на руках підтвердження, завірене підписами багатьох суддів, може безтурботно оголошувати виправдальний вирок, і він, безперечно, але, звичайно, після виконання різних формальностей, таки виправдає звинуваченого, щоб догодити мені та решті своїх знайомих. Тоді правосуддя відпускає вас і ви вільні.