Ще слухаючи ці останні слова, К. переклав піджак на руку й підвівся. «Він уже встає!» – крикнув хтось одразу за дверима.
– Ви вже хочете йти? – запитав художник, теж підводячись. – Це, звичайно, задуха виганяє вас звідси. Що ж, мені дуже прикро, я б ще багато розповів вам. Я був змушений викладати все дуже стисло. Але, сподіваюсь, зрозуміло.
– Так, – кивнув К., під час розмови він увесь час силував себе слухати, і тепер йому заболіла голова. Попри це підтвердження, художник іще раз усе узагальнив, немов хотів додати К. на прощання ще одну тривогу:
– Спільне для обох методів те, що вони не дають негайно засудити звинуваченого.
– Але не дають і виправдати його по-справжньому, – тихо додав К., мов соромлячись визнавати цей факт.
– Ви збагнули найголовніше, – проказав швидко художник.
К. взявся рукою за пальто, проте не міг наважитись одягнути піджак. Найрадніше він склав би все докупи і отак вибіг би на свіже повітря. Навіть дівчатка не спонукали його вдягатись, хоч вони передчасно вже кричали одна одній, що він одягається. Художник, прагнучи дізнатись, який настрій у К., заговорив знову:
– Я бачу, ви ще не визначилися щодо моїх пропозицій. Я схвалюю вашу неквапність. Я б навіть не радив вам негайно щось вирішувати. Тут переваги і невигоди наймізерніші, треба все дуже точно зважити. А втім, і баритись довго не можна.
– Я незабаром прийду знову, – промовив К., що, раптом наважившись, одягнув піджак, накинув пальто на плечі й заквапився до дверей, дівчата за дверима зняли вереск. К. здалося, немов він крізь двері бачить, як вони галасують на сходах.
– Ви повинні дотримати слова, – кинув навздогін художник, не проводячи гостя, – інакше я прийду до банку і сам вас розпитаю.