– Та відчиніть двері! – гукнув К. і потягнув за ручку, бо дівчата, як зметикував, відчувши опір, К., з того боку тримали двері.
– Ви хочете, щоб вам ще й дівчата набридали? – запитав художник. – Краще скористайтесь оцим виходом, – і він показав на двері за ліжком. К. погодився з цією пропозицією і підскочив назад до ліжка. Але замість відчинити двері художник заповз під ліжко й запитав звідти:
– Хвилиночку! Може, подивитесь картину, я б її міг продати. – К. не хотів бути нечемним, художник справді перейнявся його долею й пообіцяв допомагати далі, а сам він через забудькуватість геть забув запитати про винагороду за допомогу, тож тепер не міг відмовлятись і дозволив показати собі картину, дарма що аж трусився з нетерплячки, прагнучи покинути майстерню. Художник витяг з-під ліжка цілу купу неоправлених картин, укритих таким грубим шаром пороху, що коли художник спробував здути його з верхньої картини, порох довго крутився перед очима К., забиваючи йому віддих.
– Це краєвид, – пояснив художник і подав К. картину. Картина зображувала двоє хирних дерев, що стояли далеченько одне від одного серед темної трави. На задньому тлі барвисто заходило сонце.
– Гарна, – похвалив К., – я купую. – К., не подумавши, висловився так коротко і тому навіть зрадів, коли художник замість образитись дістав з підлоги другу картину.
– А ось пара до цієї картини, – сказав він. Художник, може, й справді намірявся намалювати диптих, але годі було помітити, щоб друга картина бодай чимсь відрізнялася від першої, тут теж були дерева, трава, а далі – захід сонця. Проте К. не зважав на такі дрібниці.
– Чудові краєвиди, – озвався він, – я купую обидва і накажу повісити їх у моєму кабінеті.
– Здається, вам сподобалась тема, – мовив художник і витягнув третю картину, – і добре, що в мене якраз є ще одне полотно, подібне до тих двох. – Картина була не те що подібна до своїх попередниць, а точнісінько така сама, як вони. Художник добре скористався нагодою поспродувати старі полотна.
– Я візьму ще й цю, – погодився К. – Скільки з мене за три картини?
– Про це ми поговоримо згодом, – сказав художник, – ви тепер спішите, зате ми з вами вже пов’язані. Зрештою, мене дуже тішить, що картини сподобались, я віддам вам усі полотна, які лежать отут. Це все супокійні краєвиди, я дуже полюбляю малювати пейзажі. Декому ці картини не подобаються, мовляв, вони похмурі, зате інші, до них належите й ви, полюбляють саме такі.
Але К. не мав тепер настрою слухати професійні теревені жебрущого художника.
– Спакуйте мені всі картини! – гукнув він, уриваючи художника. – Завтра прийде мій служник і забере їх.
– У цьому нема потреби, – заперечив художник, – я сподіваюся знайти вам носія, що може одразу піти з вами. – І він, нарешті, перехилився через ліжко й відчинив двері. – Не бійтеся, ставайте прямо на ліжко, – казав художник, – так робить кожен, хто приходить сюди. – К. і без цих припросин не церемонився б із ліжком, він уже навіть поставив одну ногу серед перини, але, зазирнувши у відчинені двері, зняв її.
– Що там? – запитав він художника.
– Що вас так здивувало? – запитав той, і сам дивуючись. – Це канцелярія суду. Ви що, не знали, що тут канцелярія суду? Судові канцелярії містяться майже на кожному горищі, то чого б і тут їй не бути? Власне, навіть моя майстерня теж належить до канцелярії, мені просто дали її для роботи.
К. злякався не так через те, що й тут є судова канцелярія, як тому, що він так багато ще не знає про апарат правосуддя. Тож головне правило поведінки звинуваченого, виснував К., – завжди бути напоготові, щоб тебе не заскочили зненацька, не треба безтурботно дивитися праворуч, коли ліворуч коло тебе стоїть суддя, і в слушності цього правила він щоразу пересвідчувався навіч. Перед К. тягнувся довгий коридор, звідки повіяло повітря, що проти задухи в майстерні видавалося свіжим. Уздовж стін стояли лави, так само як і в почекальні канцелярії, до якої навідувався К. Мабуть, існують докладні приписи, згідно з якими устатковують усі канцелярії. На перший погляд здавалося, ніби тут нема великого напливу клієнтів. Якийсь чоловік сидів напівлежачи, схилившись головою на руку, що спиралась ліктем на лаву, і начебто спав, ще один стояв у напівсутіні в кінці коридору. К. зрештою переступив через ліжко, за ним пішов художник з картинами. Їм назустріч одразу трапивсь якийсь судовий служник, – К. уже впізнавав тепер усіх судовців по золотому ґудзику, пришитому на цивільному вбранні нижче від звичайних ґудзиків, – і художник доручив йому супроводити К. з картинами. К. ішов заточуючись, увесь час притискаючи хусточку до рота. Вони вже підходили до виходу, як їм назустріч ринули дівчата, навіть К. не даючи жодного милосердя. Певне, вони побачили, що в майстерні відчинені другі двері, і оббігли кругом, аби заскочити їх з цього боку.