– Отже, ви ще й самі працюєте на правосуддя? – запитав K. – Саме про це я б залюбки щось послухав.
– Про це я можу розповісти вам дуже мало. Спочатку я, звичайно, намагався, але незабаром облишив геть усе. То дуже виснажлива робота, а успіху майже ніякого. Ходити туди на роботу й вести переговори виявилось, принаймні для мене, абсолютно неможливим завданням. Навіть просто сидіти там і чекати вже потребує величезних зусиль. Та ви й самі знаєте, який важкий дух у канцеляріях.
– А звідки ви знаєте, що я там був? – несподівано поцікавився К.
– Я саме сидів у почекальні, коли ви проходили там.
– Який дивний збіг! – закричав вражений К., геть забувши, яким сміховинним видавався йому купець. – Ви, отже, бачили мене! Ви сиділи в почекальні, коли я проходив нею. Так, справді, колись я туди заходив.
– Збіг не такий уже й дивний, – промовив купець, – я там щодня буваю.
– Відтепер, мабуть, і мені доведеться ходити туди частіше, – зітхнув К., – але мене навряд чи прийматимуть так шанобливо, як давніше. Всі попідводились. Певне, гадали, ніби я суддя.
– Ні, – заперечив купець, – ми тоді привітали судовця. Те, що ви – звинувачений, ми вже знали. Такі вістки поширюються навдивовижу швидко.
– Отже, ви вже знали, – протягнув К. – Тоді моя поведінка, напевне, видавалася вам зарозумілою. Ви не говорили про це?
– Та ні, – відповів купець, – скорше навпаки. Але все те дурниці.
– Що дурниці?
– А чого ви питаєте про це? – розсердився купець. – Ви, здається, просто не знаєте тих людей, і у вас склалося про них хибне враження. Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для розуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони. Я кажу не про себе, але я й сам не кращий. Наприклад, один з таких забобонів полягає в тому, що багато людей з обличчя обвинуваченого, надто з обрису його вуст, можуть провістити, чим скінчиться процес. Ці люди ще заявили, буцімто з ваших вуст вони виснували, що вас дуже скоро, і то безперечно стратять. Кажу вам ще раз: це сміховинний забобон, і в більшості випадків факти цілковито його спростовують, та, коли живеш серед суспільства, дуже важко відгородитись від таких поширених думок. Лишень подумайте, як може приголомшити людину отаке марновірство! Ви ж там до когось звертались, пам’ятаєте? І той чоловік не спромігся вам відповісти. Є, звичайно, багато причин, щоб збентежитись у канцелярії, але однією з них був вираз ваших вуст. Той чоловік згодом розказував, що з ваших вуст він би, напевне, вичитав і призвістку навіть свого смертного вироку.
– З моїх вуст? – перепитав К., витягаючи кишенькове люстерко й розглядаючи їх. – Я не бачу на своїх вустах нічого незвичайного. А ви?
– Я теж не бачу, – заквапився відповісти купець, – нічогісінько не бачу.
– Які ж забобонні люди! – обурювався К.
– А хіба я вам не казав?
– То ви, отже, спілкуєтесь і обмінюєтесь думками? – запитав К. – Я от досі тримався осторонь.
– Загалом ми не спілкуємось одне з одним, – відповів купець, – бо просто не мали б змоги, нас дуже багато. Крім того, в нас мало спільних інтересів. Якщо коли-небудь у якійсь групі виникає думка про спільність інтересів, невдовзі виявляється, що вона хибна. Гуртом правосуддя не побореш. У кожному випадку провадять окреме розслідування, це правосуддя виконує найретельніше. Отже, об’єднуватись – марна річ, у двобої з правосуддям інколи можна чогось досягти лише поодинці і потай. Тільки після досягнення такого успіху про нього довідується решта, але ніхто не знає, як саме його досягнено. Отже, немає ніякої спільноти, вряди-годи люди збираються по кілька в почекальні, але майже не розмовляють. А всілякі забобони існують іще здавна і множаться, власне, самі собою.
– Я справді бачив людей у почекальні, – мовив К., – і їхнє чекання видалось мені марним.
– Чекання – аж ніяк не марне, – заперечив купець, – марні намагання діяти самостійно. Я вже казав вам, що, крім цього, я маю ще п’ятьох адвокатів. Хтось може подумати, – я й сам спершу так думав, – ніби тепер свою справу я можу цілковито перекласти на них. То була облудна надія. Я міг перекласти на них менше, ніж якби я мав лиш одного адвоката. Ви що, не розумієте мене?