– Ти Йозеф К., – ствердив священик і невідомо навіщо підняв одну руку з балюстради.
– Так, – відповів К., замислившись над тим, як часто давніше називали його ім’я, що з певного часу стало немов тягарем для нього, його ім’я знають тепер навіть люди, котрих він бачить уперше, – а як воно добре, коли ти спершу представишся, а вже потім тебе називають на ім’я!
– Ти звинувачений, – незвичайно тихо проказав священик.
– Атож, – підтвердив К., – мені казали про це.
– Тоді ти той, кого я шукаю, – провадив далі священик. – Я тюремний капелан.
– Он воно що, – зітхнув К.
– Я погукав тебе сюди, щоб поговорити з тобою.
– Я цього не знав, – здивувався К. – Я прийшов сюди показати собор одному італійцеві.
– Облиш марноту, – звелів священик. – Що в тебе у руці? Молитовник?
– Ні, – відповів К., – альбом міських пам’яток.
– Випусти його з рук, – наказав священик. К. так віджбурнув альбома, що він розкрився і проїхав трохи підлогою на розгорнутих сторінках.
– Ти знаєш, що твій процес обертається кепським боком? – запитав священик.
– Мені теж так здається, – кивнув К. – Я докладав усіх зусиль, але без успіху. А втім я навіть іще не написав вступної заяви.
– Як ти собі уявляєш кінець? – запитував далі священик.
– Давніше я гадав, що все скінчиться добром, а тепер інколи й сам сумніваюсь у цьому. Я не знаю, як він закінчиться. А ти знаєш?
– Ні, – відказав священик, – але боюся, що скінчиться погано. Тебе визнали винним. Твій процес, певне, навіть не вийде за межі нижніх щаблів правосуддя. Принаймні цієї миті твою провину вважають за доведену.
– Таж я невинний, – захищався К., – тут якась помилка. Як узагалі людина може бути винною? Адже всі ми люди, такі самі, як решта.
– Правильно, – поправив священик, – але винні завжди таке кажуть.
– І ти теж ставишся до мене упереджено? – запитав К.
– Ні, я не упереджений, – відповів священик.
– Я вдячний тобі, – мовив К., – бо всі інші, хто пов’язаний із процесом, ставляться до мене упереджено. Вони впливають навіть на тих, хто не пов’язаний. Моє становище стає дедалі тяжче.
– Ти хибно розумієш ситуацію, – заперечив священик. – Вирок не оголошують одразу, процес мало-помалу обертається на вирок.
– Так ось воно що, – опустив голову К.
– Що ти робитимеш далі задля своєї справи? – запитав священик.
– Ще пошукаю допомоги, – відповів К., піднімаючи голову, щоб побачити реакцію священика на цю відповідь. – Ще є певні можливості, якими я поки що не скористався.
– Ти шукав забагато чужої допомоги, – невдоволено буркнув священик, – надто в жінок. Хіба ти не помітив, що то не справжня допомога?
– Признаюсь, що іноді й навіть досить часто твої слова слушні, – відповів К. – але не завжди. Жінки мають велику владу. Якби кількох знайомих мені жінок я спонукав спільно працювати задля мене, я б неодмінно втримався. Надто за цього правосуддя, де кожен уганяє за жінками. Покажи слідчому жінку десь удалині, і він пережене, аби не спізнитись, і суддів, і звинувачених. – Священик схилився головою на парапет, тепер, здається, дашок кафедри вже гнітив його. Але що там за негода така надворі? Бо вже й не похмурий день, а глупа ніч. Жоден вітраж величезних шибок не світиться, на темних стінах де-не-де проступають тільки світліші плями. І саме тепер церковний служка став одна за одною гасити свічки на головному вівтарі.
– Ти сердишся на мене? – запитав К. священика. – Ти, напевне, не знаєш, якому правосуддю ти служиш? – Відповіді не було. – Це тільки мій власний досвід, – говорив далі К., але нагорі знов мовчали. – Я не хотів тебе образити, – знов озвався К. Аж тут священик як не крикне згори на нього:
– Невже ти не можеш подивитись на два кроки далі? – Кричав він гнівно, але водночас немов усупереч власній волі, нерозважливо, налякавшись того, що бачив сам.