– Ні, – відповів К., більше нічого не пояснюючи. Він стояв серед кімнати, схрестивши руки позаду. Наморщивши чоло, К. зосереджено думав. Може, він трохи поквапився зі своїми готуваннями до від’їзду? А чи не краще залишитися тут? Чого йому там треба? Може, він їде через власну сентиментальність? І через ту сентиментальність, може, пропустить тут щось важливе, якусь справу, що потребуватиме негайного втручання, а таке може статися щодня, щогодини, бо процес уже тиждень немов причаївся й до нього не дійшло жодної важливої звістки? Крім того, чи не злякається стара жінка, – К. цього, звичайно, не хотів, але таке може легко статись усупереч його волі, бо тепер дуже багато чого стається всупереч його волі: адже мати не просила, щоб він приїхав. Раніше в листах брата в перших мати раз по раз наполегливо просила його приїхати, але вже давно не просить. Отже, зрозуміла річ, він їде туди не задля матері. Якщо ж він їде, сам бозна-чого сподіваючись, тоді він стеменний дурень і матиме там, остаточно в усьому зневірившись, винагороду за свою дурість. Та оскільки ці сумніви належали наче й не йому, їх немов нашіптував хто чужий, К., отямившись від навали думок, не змінив своєї постанови їхати до матері. Директор, що тим часом випадково або, ймовірніше, внаслідок великої ласкавості до К., схилився над газетою, тепер підняв очі, подав, підводячись, руку К. і побажав йому, ні про що більше не запитуючи, щасливої дороги.
У своєму кабінеті К., ходячи з кутка в куток, іще зачекав на служника, майже нічого не кажучи, спроваджував заступника директора, що не раз забігав, прагнучи дізнатися причини від’їзду, потім, нарешті одержавши валізку, заквапився до вже замовленого екіпажа. К. був уже на сходах, як останньої миті нагорі показався Кюліх із недописаним листом у руці, вочевидь потребуючи якихсь указівок. К. відмахнувся від нього, але той нетямущий молодик із великою білявою головою не зрозумів знаку і, вимахуючи папером, помчав сходами вниз, і то так прудко, немов прагнув скрутити собі в’язи. К. був такий роздратований, що, коли Кюліх наздогнав його в дверях, вихопив листа йому з рук і розірвав. У повозі К. обернувся і побачив, що Кюліх, певне, досі не збагнувши своєї помилки, стоїть на тому самому місці й дивиться вслід екіпажеві, тим часом як портьє біля нього низько насунув на обличчя капелюха. Адже К. був усе ж одним з найвищих службовців банку і якби навіть він сам спростовував це твердження, портьє б йому заперечив. А мати, хоч скільки їй доводили, вважала, і то вже багато років, ніби К. – директор банку. В очах матері він ніколи не опуститься, дарма що його авторитет трохи підірвано. Мабуть, це добра прикмета, переконав себе К. перед самим від’їздом, що він відібрав листа таки в того службовця, що пов’язаний із правосуддям, і без усяких вибачень розірвав його, хоч той лист йому рук не пік.
Звідси закреслене
…А все ж, якби було можна, К. найрадніше двічі шмагонув би рукою по білих круглих щоках Кюліха. З одного боку, це, звісно, дуже добре, бо К. ненавидить Кюліха, і не тільки Кюліха, а й Рабенштайнера та Камінера. Йому здається, ніби він ненавидить їх бозна-відколи, хоч, правда, їхня поява в кімнаті панни Бюрстнер уперше примусила його звернути на них увагу, але його ненависть давніша. Останнім часом К. майже страждав з тієї ненависті, бо не міг задовольнити її: до них дуже важко підступитися, вони тепер найнижчі службовці банку, пересічні й нічим не видатні, і піднімуться трохи вище хіба що під тиском прослужених років, та й то повільніше, ніж будь-хто інший, отже, майже неможливо поставити на їхньому шляху якусь перешкоду; жодна перешкода, поставлена чужою рукою, не буде такою великою, як Кюліхова глупота, Рабенштайнерові лінощі та Камінерова огидна підлабузницька скромність. Єдине, що можна вдіяти проти них, – посприяти їхньому звільненню з роботи, і цього було б неважко досягти, вистачило б кількох слів, мовлених директорові, але на таке К. не наважувався. Може, він би і спробував, якби заступник директора, що відверто або потай віддавав перевагу всьому, що ненавидів К., заступився за тих трьох, але саме тут, хоч як дивно, заступник зробив виняток і хотів того самого, що й К.