Конституция Филиппа Орлика // Ученые записки Института истории Российской Ассоциации научно-исследовательских институтов общественных наук. – М., 1929. – Т. 3.
Матеріали до історії українського права / ВУАН. Зб. соціал. – екон. відділу; № 11. – К., 1929. Т. I.
Література про М. П. Василенка
Василенко Микола Прокопович. Радянська енциклопедія історії України. – Т. І. – К., 1969.
Вороненке В. В., Кістерська Л. Д., Матвеева Л. В., Усенко І. Б. Другий президент. Історико-бібліографічний нарис про М. П. Василенка / Вісн. АН УРСР. – 1990. – № 2.
Вороненке В. В., Кістерська Л. Д., Матвеева Л. В., Усенко І. Б. Микола Прокопович Василенко. – К., 1991.
Доленга С. Скоропадщина. – Варшава, 1934.
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Ч. III. Доба гетьманщини (1918). – Львів, 1923.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – T. 2.– Українська гетьманська держава 1918 р. – Ужгород, 1930.
Микола Василенко: «Московські вчені заздрять Українській академії наук. – Документи до 125-річчя з дня народження // Вісн. АН УРСР. – 1991. – № 2.
Микола Прокопович Василенко. (Біобібліографія вчених Української РСР). – К., 1990.
Наріжний С. М. П. Василенко і його наукова діяльність. Відбитка з «Нашої культури» за 1936 р. – Львів, 1936.
Оглоблін О. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Український історик. – 1966. – № 3—4.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. (історико-генетичний аналіз). – К., 1995.
Полонська-Василенко Н. Д. Микола Прокопович Василенко – його життя та наукова діяльність // Український історик. – 1966. – № 3—4.
Революция на Украине по мемуарам белых. – М.—Л., 1930.
Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995.
Соловей Д. Василенко, Мілюков і самостійність України в 1918 р. – Вінніпег, 1965.
Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. III. – Прага, 1921.
Юрчук В. І. Один з фундаторів Української академії наук (Микола Василенко) // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.
«Він був надзвичайно сумлінним, але із справами не завжди міг впоратися»
(Федір Андрійович Лизогуб)
Крупний землевласник, громадський та державний діяч, меценат народився 6 (18) жовтня 1862 р. в родинному маєтку в Седневі на Полтавщині. Походив зі старовинного козацького роду. Його батько, Андрій Іванович, був близьким другом Т. Шевченка, який неодноразово гостював у нього. Брат – Дмитро Андрійович, відомий діяч революційної партії «Народна воля», був страчений 1879 р. в Одесі.
У 1888—1897 pp. Ф. Лизогуб працював повітовим міським гласним, потім – гласним земської управи в Полтаві. На цій посаді багато зробив для перетворення міста на центр української культури: виступив одним з ініціаторів спорудження в Полтаві пам'ятника І. Котляревському, видання його творів, будівництва нового приміщення земства в українському стилі, відкриття міського музею. Власним коштом утримував школу художнього промислу ім. М. Гоголя в Миргороді, якою керував відомий художник О. Сластьон. Ф. Лизогуб майже не займався політичною діяльністю й офіційно не належав до кола українських національних діячів.
Певний час входив до російської партії октябристів («Союз 17 октября»). У 1915 р. як знавець земської справи був запрошений на посаду члена Ради при російському намісникові Кавказу Великому князі Миколі Миколайовичу. Після Лютневої революції 1917 р. працював у Міністерстві закордонних справ Росії, керував відділом іноземних підданих. Відставка П. Мілюкова з поста міністра закордонних справ у травні 1917 р. спричинила повернення Ф. Лизогуба в Україну.
Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман П. Скоропадський запросив Ф. Лизогуба на посаду прем'єр-міністра. Одночасно протягом двох місяців він очолював і Міністерство внутрішніх справ (5 травня – 8 липня 1918 p.). Федір Андрійович завершив формування першого кабінету Української Держави, розпочате М. Василенком. При цьому намагався залучити до співпраці в уряді представників різних партій (від російських кадетів до українських соціалістів-федералістів). Намагався знайти порозуміння і з опозиційним Українським національно-державним союзом, включив до свого останнього уряду кількох його кандидатів.