У 1908 p. M. Шаповал прибув до Києва, де до 1910 р. займався літературною працею: у різних виданнях з'являлись його вірші, статті. Разом з П. Богацьким у 1909 р. почав видавати журнал «Українська хата». З 1911 по 1917 рік він працював лісничим у маєтках М. Терещенка, не забуваючи й про літературно-публіцистичну діяльність. Остання була різнобарвною – книги «Про ліс» (елементарний курс лісоводства), «Лісова справа на Україні», збірки поезій «Сни віри» (1908), «Самотність» (1910), нарис «Жертви громадянської байдужості», «Становище нашої преси і письменників-художників» (1910).
Повалення самодержавства Микита Юхимович зустрів із величезним захопленням, вважаючи, як і більшість інтелігенції його покоління, що настав слушний момент для втілення в життя віковічних прагнень українського народу. З ентузіазмом поринув у громадські справи, серед яких не бачив другорядних, хоч більше тяжів до освітньої, політично-просвітницької, видавничої діяльності.
Відразу ж по організаційному оформленню Української партії соціалістів-революціонерів (квітень 1917 р.) ввійшов до її активу, був обраний до складу Центральної Ради та її Комітету (Малої Ради), входив до створеної Малою Радою комісії законодавчих внесень, а з 2 грудня 1917 р. до 16 січня 1918 р. був генеральним секретарем пошт та телеграфів українського уряду. Одночасно він виконував багато інших обов'язків: члена і товариша (заступника) голови Київської повітової земської управи і Київського повітового комісара Тимчасового уряду (з 28 березня до 1 жовтня 1917 p.), a потім – директора лісотехнічного економічного відділу і голови Крайового українського лісового департаменту. Неухильно зростає громадський авторитет М. Шаповала і вага в політичному житті українства: його обирають від Київського повіту до Київської губернської української ради, направляють для участі в Демократичній нараді в Петрограді і Передпарламенті. Він стає членом Всеросійських і Українських Установчих Зборів. Паралельно працює в Українському науковому товаристві в Києві. Наприкінці 1917 р. Генеральний Секретаріат доручає йому розробити проект видання свого друкованого органу – «Вісника Генерального Секретаріату», забезпечити редакційний та господарський бік справи. Влітку 1917 p. M. Шаповала було кооптовано до складу ЦК УПСР.
Не полишав Микита Юхимович і публіцистично-видавничу діяльність. У 1917 р. вийшла третя збірка його поезій «Лісові ритми», збірники статей «На біжучі теми» і «З біжучої хвилі», нариси «Шевченко і самостійність України». Наступного року вийшли друком брошури «Листки з лісу. Нариси», «Лісова промисловість на Вкраїні й кооперація», «Лісова справа на Україні (До аграрного питання)».
Щоправда, ділові і чисто людські якості М. Шаповала не дуже високо оцінював безсумнівний тодішній лідер М. Грушевський. У своїх мемуарах він присвятив молодшому колезі по Центральній Раді і Українській партії соціалістів-революціонерів такі рядки: «Наше тодішнє безлюддя – слабість нашого осередку – пробували використати різні люди, щоб вийти в генерали, між ними був і мій пізніший ворог і антагоніст Микита Шаповал. Він в сім часі дуже примилювався до мене, коли побачив, що плани його патрона пішли на бистру воду, а в київських кругах у нього приятелів взагалі не було. Підкреслював свою стару вдячність до мене за те, що я не цураюсь його, коли він був заївсь з компанією «Ради», видаючи «Українську хату», і підпав її анахтемі, – він писав тоді у мене в «ЛНВістнику» і в «Селі», і, мовляв, з вдячністю згадував про моральну підтримку, котру я сим йому давав. Про свої плани з Терещенком нічого не згадував (я ж потім дещо довідавсь про се від нього самого), і взагалі, не маючи в Києві опертя ніде, держав себе скромно і навіть «искательно». З свого боку, при малім виборі людей, які громадились коло Центральної Ради і виявляли охоту що-небудь робити її іменем, приходилось цінити те, що було, – я, правда, знав непослідовність і ексцентричність, «несподіваний спосіб мишлення» […] «Микити», – не знав тільки інтриганських талантів, повної аморальності і безмежної амбіції, котрі він розгорнув пізніше, не жартом хотячи стати українським Наполеоном. Тоді він ще доволі скромно носив свій маршальський жезл в своїм терністрі і не показував невтаємниченим. А підсипатися, приподобатись оборотністю, услужли[вістю] й облесністю він дійсно вмів. Тому, коли прийшло сь виконувати сей пункт наших резолюцій – посилати до Тимчасового уряду делегатів, щоб передати йому ухвали віча і взагалі українські домагання, – я не бачив когось відповіднішого, як Шаповала».