Пояснити не вельми приємні оцінки М. Грушевського можна, очевидно, його підвищеною емоційною реакцією після розриву, що стався між двома лідерами українських есерів в еміграції, у 1922 р.
Не виправдовуючи М. Шаповала, можна лише принагідно зауважити, що коли вважати його випадковою і навіть дещо сумнівною особистістю з обмеженими здібностями, якими ж треба було володіти якостями, щоб заслужити схвальне ставлення М. Грушевського?..
У 1917 р. М. Шаповал поділяв домінуючі у Центральній Раді, її найчисленішій (есерівській) фракції погляди на державність України, активно пропагував ідею широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці. Так, у промові на Київському губернському українському з'їзді (17—18 червня 1917 р.) він наголошував: «Народ український повинен сам бути господарем свого краю і сам розпоряджатися тими грішми, які він збирає. Ми хочемо розпоряджатися самі своєю землею і тими багатствами, які є під землею. Це зветься автономія. Ми сказали, що цієї автономії хочемо, і від свого слова не відступимося».
Як і інші члени УПСР, М. Шаповал зайняв ліву позицію в момент обговорення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові, яка істотно обмежувала автономні права України.
На його доповідь з цього приводу збори Київської губернської Української Ради 9 серпня 1917 р. ухвалили резолюцію протесту проти цієї інструкції і висловилися на підтримку Центральної Ради та її Секретаріату «в боротьбі за проведення автономії України».
З великою радістю сприйняв М. Шаповал проголошення Української Народної Республіки, яку він розглядав як реалізацію прагнень багатьох поколінь патріотів України і як важливу перемогу курсу, що його здійснював разом з колегами з початку Української революції. Самі слова «Українська Республіка» проголошувались політиком з особливою пошаною і гордістю. «В цих двох словах, – підкреслював він, – виблискує брильянт української громадської думки і творчості в закінченій, досконалій, логічній формулі історичних стремлінь українського народу. Будучі покоління будуть коментувати ці слова, наповняти їх тим або іншим змістом, комбінуватимуть складники цього змісту, але вони не переживуть такої радості народження, яку вже пережили ми, їм не доведеться вимовити великі слова перший раз, бо вже їх вимовило наше покоління».
Республіку українського трудового народу М. Шаповал згодом вважав «великим твором нашого покоління».
Водночас, в міру наростання конфлікту з Радою Народних Комісарів, дедалі чіткішого усвідомлення невизначеності державного статусу України (автономія у складі неіснуючої федерації, неуспіхи ініціатив щодо творення останньої), М. Шаповал разом з іншими керівниками Української революції переходить на самостійницькі позиції, стає співавтором Четвертого Універсалу Центральної Ради.
Один з лідерів УПСР негативно поставився до закликання німців в Україну, виступив рішучим противником держави П. Скоропадського, висунувся на провідні позиції в опозиційному Українському національному союзі, став членом його президії і головою комісії з міжнародних питань, був одним з ініціаторів підготовки і здійснення повстання проти гетьманського режиму і окупантів.
Слід зазначити, що довгий час прибічники рішучих дій проти існуючої влади перебували у меншості. Виступи, тим більше збройні, проти П. Скоропадського, що опирався на австро-німецьку окупаційну машину, вважалися не лише фантастичними, безперспективними, але й авантюристичними, безумними, згубними. В настроях домінувало боязке очікування. «Єдиний чоловік з Н. союзу який так само як я, розумів необхідність інших методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал, – стверджував В. Винниченко. – І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене».
Щоправда, сам М. Шаповал згадував, що план повстання було розроблено трьома членами ЦК УПСР (М. Шаповалом, Н. Григоріївим та І. Лизанівським), а потім втаємничено в нього і В. Винниченка. Природно, це істотно справи не міняло, і сміливцям довгий час довелося шукати спільників, що виявилось справою дуже нелегкою і небезпечною.
Був М. Шаповал і одним із найвірогідніших претендентів до Директорії – разом з В. Винниченком і С Петлюрою. Однак цього не сталося. Той же В. Винниченко так пояснював несподіваний поворот: «Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енергії в справу організації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки цієї справи, й то тоді, коли більшість самого українського організованого громадянства була проти цієї справи, осуджувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керівництві всією справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той момент здоров'я його й він мусів одмовитись».