З Білої Церкви С. Петлюра оголосив антигетьманське повстання, а себе – головним отаманом українського війська. Це викликало невдоволення В. Винниченка – голови Директорії, інших її членів. У той час, і особливо пізніше, знайшлося чимало українських патріотів, які звинуватили С. Петлюру, з одного боку, у таємній змові з гетьманом, з іншого – у руйнуванні Української Держави, що, на їх думку, «правильно» існувала і функціонувала лише за Павла Скоропадського.
С. Петлюра на зауваження перших чомусь не реагував. Так, він публічно не спростував публікацію ад'ютанта П. Скоропадського С. Моркотуна – керівника однієї із лож – про те, що, виконуючи волю масонів, С. Петлюра свідомо стримував наступ на Київ і навіть сприяв втечі гетьмана з-під справедливого покарання. В емігрантській пресі ці дані широко використовувалися.
Що ж до гетьманської державності, то тут С. Петлюра, як і переважна більшість лідерів українського руху, без будь-яких коливань, обмовок вважав режим П. Скоропадського несправедливим, антинародним, контрреволюційним, миритися з яким справжній демократ і революціонер ні за яких обставин не може. Енергійно взявшись за будівництво Збройних сил відновленої Української Народної Республіки, головний отаман знову зіткнувся зі значними труднощами.
На заклики Директорії і особисто С. Петлюри в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною, небажанням комусь коритись, виконувати накази командування тощо.
Однак і такій, не дуже високобоєспроможній військовій силі режим П. Скоропадського не міг нічого протиставити.
14 грудня 1918 р. військо, яким командував головний отаман і яке називали вже тоді «петлюрівцями» (це особливо тішило самолюбство С. Петлюри), з помпою увійшло до Києва.
Слід підкреслити, що головний отаман ще з 1917 р. виробив великий смак і дуже полюбляв паради та огляди військ, велелюдні зустрічі з почесними караулами й проходженням військ, пишні молебни, посвяти, присяги. Дехто з близьких знайомих Петлюри ладен був пояснити таке захоплення Симона Васильовича особливою любов'ю до театру, прагненням зробити сіре та одноманітне життя хоча б трохи привабливішим. Можливо, такі пояснення і небезпідставні. Проте більш тверезі і зважені політики тим критичніше відносилися до бутафорних, потішних захоплень С. Петлюри, чим менше успіхів мало його військо у реальних боях. А багато в кого нарочита парадністю викликала відверте роздратування і відразу, а відтак – і зневіру у торжество української ідеї.
Ведучи мову про С. Петлюру-воєначальника, не можна не звернути уваги на те, як, у спогадах його ж оточення, поводив себе головний отаман на різного роду воєнних нарадах: будучи далеким від «академічної науки», він здебільшого мовчав, у суперечки не втручався, хоча, підбиваючи підсумки, коротко повідомляв: «З цим я погоджуюся» або «Це неможливо». Що ж стояло за висновками, до яких приходив головний отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.
Втім, і в моменти прийняття принципових стратегічних ухвал С Петлюра діяв абсолютно так само… Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім – радянської Росії і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й очевидно сумнівних, суб'єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів.
Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними і військово-політичними, державними рішеннями, планами існує й величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, з усвідомленням високої відповідальності за кожен крок, кожне слово.
С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в його поведінці), не маючи військової освіти і не продемонструвавши у цій сфері якихось надособливих природних обдаровань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (та й тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов'язала з військовою кар'єрою). І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, продовжував і надалі довіряти військовим і покладавсь виключно на їх думку.