Психологічне підґрунтя поведінки головного отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його зоряна година. Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, влада «людини з гвинтівкою». Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів.
І в цьому був корінь розходжень між такими державними діячами, як В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, Н. Григоріїв, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували «трудовий принцип», і С. Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії і запроваджував режим отаманщини (отамани). Останній у найголовнішому означав формування такої державницької моделі, у якій військове начало є домінуючим над політичною, адміністративною, судовою владою, політичними й громадськими організаціями тощо. Саме це й стало одним з вирішальних чинників внутрішньої нестабільності УНР, всієї системи її влади – зверху донизу.
Судячи з усього, головний отаман того просто не розумів, оскільки явно не здатен був на масштабне державницьке мислення. Однак він міцно тримався за владу, вважаючи, що основна передумова її збереження у власних руках полягає у контролі над армією. Відтак він безперестанно (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, вперто прагне довести всім, а понад усе – М. Грушевському, В. Винниченку, В. Голубовичу, Є. Петрушевичу, колишнім царським генералам російської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по суті, він виявився найбільш причетним до провалу процесу українізації армії в 1917 p., нездатним перетворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 р. Керована головним отаманом Дієва армія самотужки не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєнних операцій.
Аналізуючи перебіг воєнних подій 1919 p., неважно дійти досить невтішних висновків: під керівництвом С. Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді. Та на виручку приходили здебільшого не якості військового керівництва, навіть не ратні здібності вояків Дієвої армії, а в одному випадку – непередбачувані, незрозумілі, навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то «червоні», то «білі», то несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу у ворогів. А частіше за все «подарунками долі» ставали суперечки й протиборство у середовищі тих же ворогів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож – стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними С. Петлюрі, тими, яких він врахувати не міг, та часто про них навіть не знав. Про яку воєнну науку, воєнне мистецтво взагалі за таких обставин можна вести мову?!
Початок 1919 р. ознаменувався наступом частин Червоної армії на Україну. Це були не лише російські війська, а й частини, сформовані з таращанців, чернігівчан, звенигородців, а командуючим спеціально створеним Українським фронтом був уродженець Чернігова В. Антонов-Овсієнко. Ряд колишніх лідерів УНР, як М. Грушевський, В. Чехівський, В. Винниченко, вважали, що більшовицька Москва припинить агресію проти України, якщо прийняти «совєтську платформу». Проти цього різко виступив С. Петлюра. Як згадував П. Феденко, на державній нараді уряду з представниками партій і війська в Києві 16 січня 1919 p. C. Петлюра, прослухавши кілька промов про перехід на радянську платформу, як цього вимагали маси, зірвався з місця й з гнівом закричав: «Хто схоче починати цю авантюру, того я сам застрелю».
А попереду С. Петлюру чекали нові й нові поразки, хоча і поодинокі перемоги.
Що таке поразки і перемоги в громадянській війні? Це – загибель тисяч, сотень тисяч не лише суперників, ворогів, а й прибічників, соратників, друзів. І багато, дуже багато – цілі ріки і моря крові. Причому нерідко і немало випадкової, безневинної. І значить – невідворотні прокльони, жадоба помсти тим, хто відігравав керівну роль у громадянській війні. Мабуть, нікому і ніколи з таких особистостей ще не вдавалося уникнути незавидної долі навіть після припинення військових дій. З плином часу вчорашні герої неодноразово перетворювались у громадській свідомості (можливо, і не всього, але, як правило, досить значного відсотка населення) на злочинців і – навпаки. І якими б переконливими не були заклики до загального замирення, генна пам'ять, емоційна реакція завжди призводить до того чи іншого розумового і чуттєвого збудження кожну людину, що намагається розібратися у перебігові подій громадянських воєн і віднайти (так вже, мабуть, влаштована людина) винуватців. Чи усвідомлював це головний отаман? Можна допустити, що не міг не усвідомлювати або, можливо, інстинктивно здогадуватись, розмірковуючи над тим, що щоденно коїлося на батьківщині, з батьківщиною, з народом. Але над усе верх брала вірність ідеї, прагнення будь-що досягти вищої мети – свободи, незалежності України.