Між рядками явно прочитується: який відповідальний політик міг таке говорити й обіцяти? Хіба що знову слід було покластися на диво. Однак дива у великій політиці чергуються із закономірностями, і тоді трагедії не уникнути.
А тут ще й неврівноважений характер С. Петлюри, перепади у настроях. Варто було отаману О. Волоху виступити з черговими нападками на голову Директорії і головного отамана за нездатність управляти державними й військовими справами, як С. Петлюра миттєво знітився. «27 листопада всі присутні на новій нараді в Любарі побачили вже зовсім іншого Петлюру, – реставрує на основі достовірних джерел хід відповідального засідання сучасний історик В. Савченко. – Замість енергійного, бадьорого, повного надій і планів вождя вони побачили розбиту, пригнічену, байдужу людину. Надлам, величезна втома, внутрішня криза, нежить вибили Симона з колії. Він уже погано сприймав те, що відбувалося. Хотілося лише спати і ні про що не думати. Йому здавалось, що не лише політичний, а й життєвий шлях дійшли до невтішного фіналу. Та й не можна було розділити життя Симона й політику. Він відмовився від сім'ї, нормального життя, друзів, мінімальних зручностей заради… України? Народу? Революції? Масонської ідеї? Слави? Амбіцій? Особистої влади?
Тепер Симон постійно задавав собі це питання: “Заради чого вся ця боротьба?”».
Довершують картину незграбні роз'яснення прийнятого С Петлюрою рішення про від'їзд за кордон, розмови про можливі замахи та самогубство. Сама собою напрошується думка: за такого керівництва Українська революція мала дуже примарні шанси на успіх, а державність просто була приречена на поразку. І загалом серйозно заперечити такій логіці непросто. За нею ж бо реальні факти! Та й багато в чому вона прямо кореспондується з оцінками тих, хто добре знав С. Петлюру, боровся з ним пліч-о-пліч, а потім написав серйозні історичні праці, – В. Винниченко, М. Шаповал, І. Мазепа, П. Христюк, М. Лозинський, К. Левицький.
Після Любарської катастрофи С Петлюра змушений був залишити українські терени й опинився у Варшаві, з керівництвом якої налагоджував контакти з весни 1919 р. Ряд попередніх домовленостей увінчали договір і військова конвенція від 22 і 24 квітня 1920 р. (Варшавський договір).
Поступаючись Польщі Західною Україною, С. Петлюра домовився про похід білопольської армії спільно із залишками Української армії в Україну для повалення там Радянської влади і відновлення УНР, правління Директорії, тобто його (С. Петлюри) особистої влади. Підписанням Варшавського договору С. Петлюра дедалі більше протиставив себе лівому крилу українського руху.
Партія українських соціалістів-революціонерів на своїй конференції в Празі 22—24 травня 1920 р. під проводом М. Грушевського, О. Жуковського та М. Шаповала назвала голову Директорії і головного отамана «авантюристом» і «українським зрадником», а підписані угоди протиправними. Ще різкіших епітетів добирав В. Винниченко, ліві українські соціал-демократи, що, відсахуючись від «запроданства», дедалі рішучіше еволюціонували у бік комуністичної платформи, підкреслено іменували себе українськими комуністами. Галицький соціал-демократ С. Вітик, голова Всеукраїнського трудового конгресу, іменував С Петлюру «узурпатором» і закликав не визнавати Варшавського договору.
Незаперечним залишається факт, що договір штовхав ліві сили Української революції до зближення з Радянською владою, більшовиками. Суттєво підупав авторитет С. Петлюри і в революційних колах, соціалістичних рухах Заходу.
В перші тижні війни поляки мали значний успіх на фронті. 7 травня 1920 р. було взято Київ, але вже через місяць радянські війська розгромили об'єднані сили Польщі та УНР. Петлюра спробував власними силами воювати з Червоною армією, однак ця боротьба була вже абсолютно безнадійною. У жовтні 1920 р. Польща уклала перемир'я з Радянською Росією.
С. Петлюра був живою людиною зі всіма притаманними їй якостями, включаючи й обмежений ресурс сил, зокрема психологічних. Особливо наочно це стало виявлятися в умовах нескінченної низки невдач і поразок 1920 р. Про це згадує І. Мазепа, якому час від часу доводилося в різних місцях і за різних обставин спілкуватися з державним лідером України.
Так, наприкінці вересня 1920 р. два українських керівники зустрілися в Ставці отамана в Галичині. Після завершення ділової розмови господар довго не хотів відпускати візитера. «Він просив мене, щоб я не поспішав з від'їздом, – пише І. Мазепа. – Ми вийшли з теплушок на прохід, і Петлюра довго оповідав про свої різні «болі» в державній роботі. Ніколи ще він в розмовах зо мною не висловлювався з таким огірчинням про уряд і про командування, як тепер. Він жалівся, що цей кабінет мало працездатний. Казав, що даремно Омеляновича-Павленка різні інтригани втягають в політику, бо це виходить врешті на шкоду і армії, і державній справі.