Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879—1926). – К., 1992.
Литвин С X. Петлюра у 1917—1926 роках. Історіографія та джерела. – К., 2000.
Литвин С X. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К.,2001.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. І—III. – Прага, 1942.
Полтавська Петлюріана. Матеріали І—VI Петлюрівських читань. – Полтава, 1992—2008.
Савченко В. Симон Петлюра. – Харьков, 2004.
Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство. – К., 2006.
Симон Петлюра та українська національна революція. – К., 1995.
Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999.
Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007.
Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Т. І. – Харків, 2008. Т. II—IV. – К., 2009—2010.
Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993.
У 70-річчя партизанської трагедії 1926—1996. Збірник пам'яті Симона Петлюри. – К., 1997.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Прага. Т. І—III. – 1921; Т. IV. – 1922.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
«Перед тобою, український народе, відчиняється сонячний шлях до світлої народної будучини»
(Костянтин Антонович Левицький)
Один з найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX – першої половини XX століття, публіцист, засновник і провідний діяч багатьох політичних, економічних і культурних установ народився 18(30) листопада 1859 р. в с. Тисмениця на Станіславщині. Походив із родини греко-католицького священика.
Навчався в Станіславській гімназії (закінчив у 1878 p.), a потім у Віденському і Львівському університетах. Після одержання освіти К. Левицький здобув ступінь доктора права (1884 p.), займався адвокатською практикою, першим у Львові почав вести судове діловодство українською мовою. Ще в студентські роки К. Левицький долучився до діяльності молодіжних об'єднань, швидко став одним із авторитетних діячів народовського табору. Наприкінці XIX століття став ініціатором і засновником ряду кооперативних, фінансових, кредитових, ремісничих об'єднань, зокрема «Краевого союзу кредитового» (пізніше – Центробанку) і «Краевого союзу ревізійного». Активно співробітничав у галицькій газеті «Діло», у 1885 р. був обраний секретарем політичного товариства «Народна Рада», входив до Товариства українських правників у Львові, редагував «Часопис Правнича» (1889—1907 pp.).
Зі створенням у 1899 р. найвпливовішої в краї політичної сили українства – ліберальної Української національно-демократичної партії К. Левицький ввійшов до президії народного комітету (проводу), а згодом став його головою і перебував на цій посаді до 1919 р.
У 1907 p. K. Левицького обрали послом до Австрійського парламенту, в 1910—1916 pp. він був головою Українського парламентського клубу. В 1908 р. один з найвпливовіших галицьких українців обирається членом Галицького сейму, стає провідником сеймового клубу.
1 серпня 1914 p. K. Левицький очолив організовану політичними партіями Галичини Головну Українську Раду, бойова управа якої сформувала легіон Українських січових стрільців. У 1915 р. Головна Українська Рада поповнилася послами від Буковини і представниками Союзу визволення України, прибравши назву Загальної Української Ради, що в роки війни відстоювала ідею коронного краю для українців Австро-Угорщини і гасло самостійної України для Наддніпрянщини. Оскільки політика консервативного лоялізму щодо Відня зазнала поразки, Загальна Українська Рада саморозпустилася, а її голова на деякий час відійшов з перших ролей у національному політичному русі. Однак революційна доба, в свою чергу, привела до послаблення позицій Української парламентарної репрезентації на чолі з Є. Петрушевичем, яка продовжувала проавстрійський курс, а Українська національно-демократична партія, очолювана К. Левицьким, набула нового рівня авторитету радикальнішою позицією в українському питанні. Напередодні вирішальних подій, пов'язаних із розпадом Австро-Угорщини і самовизначенням націй, що входили до її складу, К. Левицький заявив на засіданні Віденського парламенту: «Галицькі українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва». А своєрідне «двоцентря» в національно-визвольному русі збереглося до жовтня-листопада 1918 р.
18 жовтня 1918 р. у Львові було сформовано Конституанту – Українську Національну Раду на чолі з Є. Петрушевичем. Осідком Ради було обрано Відень. А в двадцятих числах жовтня оформилась Галицька делегація Української Національної Ради під керівництвом К. Левицького. Місцем діяльності останньої став Львів. За умов помітної пасивності провідних українських сил у Відні, невизначеності та зволікання з вирішенням питання про українську державність роль фактичного керманича української політики перейшла до Галицької делегації, що перебрала на себе функції всієї УНРади і стала організаційним центром національно-політичного руху. К. Левицький вів переговори з цісарським намісником графом К. Гуйном про передачу влади в Східній Галичині українській адміністрації, а після відмови віддав наказ про зайняття в ніч на 1 листопада 1918 р. українськими вояками державних установ у Львові. Від імені УНРади вийшла відозва з проголошенням державності на західноукраїнських землях. Вищим органом влади була визнана Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. Останній протягом тривалого часу був непримиренним опонентом, політичним суперником К. Левицького, що знову відсувався на другий план. Однак, перебуваючи в епіцентрі тогочасних подій у Львові, К. Левицький зосереджував у своїх руках важелі керівництва політичним життям, процесом становлення української державності. Його перу належать головні документи УНРади, зокрема програмний Маніфест від 5 листопада 1918 p., яким проголошувалась стратегічна мета формування на західних теренах України державності, заснованої на демократичних принципах, національному рівноправ'ї, верховенстві прав хліборобів і робітників.