«По п'ятьсот сімдесять і осьми літах неволі, упокорення і наруги, став Ти, Український народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном. Пірвані кількосотрічні кайдани, розвалена довговічна тюрма, і перед Тобою, Український народе, відчиняється сонячний шлях до світлої народної будучини.
Подвиг твій – це побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, це побіда демократії, народоправства над олігархією, над поневоленням більшосте упревилейованою меншістю!
…В створеній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших і економічно сильніших над бідними й економічно слабшими», – говорилось у документі.
Усі громадяни Української Держави, «без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола, будуть справді рівними перед правом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім, безпосереднім тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави».
9 листопада 1918 р. Костянтин Антонович Левицький сформував перший уряд держави на західноукраїнських землях – Державний Секретаріат (згодом – Рада Державних Секретарів), став його першим президентом (головою).
Фахова теоретична підготовка, наукова ерудиція, багатий політичний досвід дозволили К. Левицькому надійно скеровувати формування законодавчої бази новонародженого державного утворення, докладати до визначальної ланки функціонування складного організму власних зусиль. Голова уряду персонально підготував ряд законів та законопроектів, нормативних актів, зокрема про державну самостійність українських земель, тимчасову адміністрацію держави, організацію судів, про громадянство, виборчу ординацію до Сейму та ін. 13 листопада 1918 р. було ухвалено «Тимчасовий Основний Закон», яким закріплювалась назва держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). К. Левицький виступав прибічником об'єднання обох гілок українського народу в одне ціле, зробив внесок у започаткування соборницького процесу, що завершився 22 січня 1919 р. проголошенням Акта злуки України.
Народження ЗУНР було вкрай вороже зустрінуте поляками, які вважали Східну Галичину власною територією, навіть чути не хотіли про будь-яку форму української державності на цих теренах і відразу ж розв'язали військову агресію проти новонародженої республіки. 22 листопада українська влада під натиском переважаючих польських сил залишила Львів і переїхала до Тернополя. Втім, сюди дісталась лише частина кабінету. Виникла потреба у формуванні нового складу уряду. Не останню роль грали і давні неприязні стосунки К. Левицького з Є. Петрушевичем, що набрали нової гостроти. За цих обставин К. Левицький вирішив піти у відставку. Політичну роботу в 1919—1920 pp. обмежував законотворчістю в УНРаді.
Перебуваючи у Відні, брав участь у створенні Комітету політичної еміграції, в 1920—1921 pp. входив до еміграційного уряду ЗУНР Є. Петрушевича, відстоював у міжнародних організаціях і на конференціях, конгресах інтереси галицьких українців. Після остаточного рішення Ради послів Антанти про передачу Східної Галичини Польщі екзильний уряд ЗУНР саморозпустився.