З наддніпрянських партій «соціялісти-федералісти» винесли навіть постанову, щоб галицький уряд залишився цілком самостійним у всіх справах політики. Буржуазна партійка хотіла зберігати «цілість» галицької буржуазної організації – це для неї було краще, ніж «большевизм» уряду УНР. Зверніть увагу на поведінку людей в цій справі: «федералісти», що хочуть федерації цілого світу, орудують проти об'єднання двох українських урядів виключно з-за того, щоб це не було допомогою соціялістичному урядові УНР. Через те на Україні було дві українських армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двоєвластя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба. Галицька буржуазно-реакційна інтелігенція страшенно ненавиділа все наддніпрянське, особливо соціялістичний уряд і всю ідеологію революції. Лише жовніри обох армій ставились взаємно добре. Треба було знищити галицьку диктатуру і створити один соціялістичний уряд, одну армію – це урятувало б Українську революцію, але слабодухість політиків була на перешкоді».
Так чи інакше, однак як певні об'єктивні процеси, так і суб'єктивні (не найкращі відносини між двома лідерами соборного табору – С. Петлюрою і Є. Петрушевичем) з неминучістю вели до нових і нових ускладнень.
Дедалі виявлялася різниця в уявленнях про внутрішню і зовнішню політику номінально соб орної держави, в якій ЗУ НР продовжувала зберігати не лише широку автономію, а й фактичну непідвладність, мала всі паралельні структури влади з власною політикою. Якщо Є. Петрушевич орієнтувався на Антанту, підтримуваний нею білий рух на чолі з А. Денікіним, то С. Петлюра, зазнавши фіаско у стосунках з інтервенціоністським корпусом Антанти й командуванням Добровольчої армії, порятунок УНР вбачав у союзі з Річчю Посполитою, що ні за яких обставин не погоджувалася на збереження державності на західноукраїнських землях, вважаючи їх польськими.
Тим часом Українська Галицька армія потрапила у вкрай тяжку ситуацію. Вона зазнавала поразку за поразкою у битвах зі свіжими польськими частинами з'єднання генерала Ю. Галлера, яких озброїла і перекинула на український фронт Франція. Командування УГА намагалося укласти перемир'я з командуванням польської армії, але з того нічого не вийшло. Генерал Ю. Галлер вимагав від Галицької армії повної капітуляції, що, звичайно, не влаштовувало її командування і провід ЗУНР. Тому її становище набувало дедалі трагічніших рис. Для УГА залишалося два виходи – або відійти за річку Збруч, на території Великої України, або використати всі можливості для боротьби на теренах самої Галичини. Остання думка взяла гору – командування Галицької армії вирішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч – Дністер приблизно на лінію Гусятин – Чортків – Бучач – Нижнів. Корпуси почали відступати, однак несподівано, 23 травня 1919 p., Румунія поставила Галицькій армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин – Коломия – Хриплин, Десятин – Хриплин. Не маючи сил встрявати у війну ще і з Румунією, галицький уряд мусив погодитися на вимоги румунів. Без опору з боку УГА румунські війська протягом 24 і 25 травня захопили смугу, позначену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти угорських більшовиків.
Потрапивши у «лещата» між румунами й поляками, УГА, яка налічувала 30 тис. чоловік, зважилася на відчайдушний крок – наступ на польську армію по всьому фронту. І хоча на деяких ділянках це принесло короткочасний успіх, протягом 20 днів боїв (8—28 червня) Галицька армія настільки знесилилася, що змушена була відійти назад, у той самий трикутник, з якого починала наскільки сміливий, настільки ж і малоперспективний наступ. Тоді ж надійшло і повідомлення про рішення Вищої Ради Антанти від 25 червня 1919 p.: «Щоб охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Сх. Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч».
Це був дошкульний удар по розрахунках Є. Петрушевича та його оточення. Порозуміння з Польщею відпадало остаточно.
Залишалося дві можливості: перейти з армією на румунську територію або відійти на Збруч на Велику Україну.