Регіоналістські інтереси галицького табору взяли зрештою гору, й Українська Галицька армія уклала восени 1919 р. союз з Білою армією.
Паралельно уряд УНР вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спільні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками.
Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом, а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.
Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду головного отамана, але від оперативних справ його усунули б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Відійти завше легше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, представленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність».
12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, – повідомляє М. Шаповал. – Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її до решти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим».
На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими частинами.
Більшість тогочасних політиків оцінили ситуацію категорично – катастрофа.
С. Петлюра, залишивши незначні рештки армії УНР, виїхав до Варшави, де здійснив кроки до зближення з Польщею, згоджуючись на територіальні поступки коштом Східної Галичини. Виїхавши до Відня, Є. Петрушевич зібрав 20 грудня 1919 р. наявних там членів УНРади й Державного Секретаріату та ініціював денонсацію Акта злуки.
Опинившись на еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відродження незалежності ЗУНР на міжнародній арені, апелював до Ліги Націй, учасників Ризької, Женевської й Генуезької конференцій з проханням демократичного розв'язання Східногалицького питання. Екзильний уряд виробив Конституцію Української Галицької Республіки. Однак Рада амбасадорів у Парижі 15 березня 1923 р. ухвалила рішення, за яким західноукраїнські землі беззастережно відходили до Польщі. Розпустивши уряд ЗУНР, Є. Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, здійснював інші демарші, надавав моральну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині, видавав газету «Український прапор». Виявляв непослідовність. З одного боку – пропагував радянофільські настрої, некритично сприймаючи національну політику керівництва СРСР. З іншого – зближався з колишнім гетьманом П. Скоропадським, прибічниками українського монархізму. Доклавши зусиль до розколу Української військової організації (1925 p.), співпрацював потім з Українським національним об'єднанням (УНО).
Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. в Берліні, де був похований. В 2002 р. перезахоронений на Лиганівському кладовищі у Львові.
Література про Є. О. Петрушевича
Волинець С Передвісники і творці Листопадового зриву. Західноукраїнські громадські й політичні діячі. – Вінніпег, 1965.
Коритко Р. Євген Петрушевич – президент ЗУНР // Літопис Червоної Калини. – 1991. – Ч.1.
Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. – Івано-Франківськ, 2006.
Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917—1920 pp.). – К., 2001.
Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917—1923 pp. – К., 2008.
Лозинський М. Галичина в 1918—1920 pp. – Прага, 1922 (Нью-Йорк, 1970).
Левицький К. Українські політики. – Львів, 1936.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.
Макарчук С А. Українська республіка галичан. – Львів, 1997.