Сила нашого народу не вичерпана, його армія сильна і достаточна, так що можемо в нашу будучність глядіти сміло, без страху і з повною надією. Випружимо всі свої сили, щоби нашій Армії достарчити всего, що їй потреба, а жадати будемо від Народу, щоби він супокійно і помужеськи переніс всі ті невигоди, тягарі і жертви, які війна за собою потягає. Війни, ані розливу крови ми не хотіли, але заявляємо перед Богом і перед цілим світом, що земля тая, яку боронимо кров'ю найліпших своїх синів – ніколи не буде польською. Польща кинулася на нашу землю, як звичайний грабіжник, і бажає нею в супереч засадам, які нині приняв цілий світ, силою заволодіти, бо хоче з тої гарної і богатої землі тягнути соки для свого урядництва і для свого збіднілого населення. Той наїзд, на який цілий культурний світ дивиться з обмерзінням і відразою, маю надію, власними силами, невдовзі від опремо».
С. Голубович не часто виступав з промовами, навіть на засіданнях уряду. Судячи з усього, він не був публічним трибуном, самолюбство якого тішили б публічні акції. Однак він прагнув принципово відстоювати інтереси Західно-Української Народної Республіки, не пасував перед тиском могутніх сил, таких як місії Антанти, що здебільшого в суперечливих питаннях брали сторону Польщі. Зневажаючи політиканство, він, як і інші члени Державного Секретаріату, Української Національної Ради, готовий був роз'яснювати сутність поведінки, яку обирав і вважав відповідальною. Прикладом може бути підписане С. Голубовичем і його колегами звернення від 4 березня 1919 р. В ньому говорилося:
«Український Народе!
Державний Секретаріат мав перед собою ясну дорогу. Ми з усею рішучістю відмовилися сповнити домагання місії Антанти, – певні того, що за нами стоїш Ти, Український Народе, готов до останньої каплі крови оборонити рідну землю.
Тепер кличемо Тебе, Український Народе, до оборони рідної землі.
Нехай каждий з нас себе самого і все, що має, зложить на нашу жертву України.
Хто тільки може носити оружжя, нехай стає в ряди українського війська.
Хто богатий, нехай віддасть своє богатство на потреби Української Народної Републики.
Хто остане поза фронтом, нехай сповнює свої обов'язки, так, щоби скріпити силу української держави.
Український селянин нехай тямить, що коли він хоче здобути землю і бути господарем у своїй власній державі, мусить оборонити рідну землю від ворога. Инакше буде вічним рабом, засудженим працювати на своїх гнобителів.
Український міський робітник нехай тямить, що коли він хоче як вільний громадянин Української Народної Републики користати з плодів своєї праці, мусить разом з братом-селянином стати в рядах українського війська. Инакше остане на віки в такій поневірці, в якій був доси, – не тільки найбільш визискуваний польськими роботодавцями, але також понижуваний польськими робітниками.
Український священик, учитель, урядник, адвокат, лікар і вся українська інтелігенція нехай тямить, що тільки у вольній Українській Народній Републиці вона зможе працювати для добра, щастя і слави українського народу і сповняти ті високі задачі, які у кождім народі сповняє інтелігенція – мозок нації. Під чужим пануванням вона остане на віки поневолена, понижена, примушена працювати у чужих і йти навіть проти свого народу.
Український Народе!
Тепер в огні війни рішається Твоя будучність. Але оборонимо рідну землю і збудуємо велику й могучу Українську державу, – або останемо на віки рабами наших відвічних ворогів.
Тому всі – до оборони рідної землі!
Нехай затихнуть усі суперечки про те, як має бути уладжена Українська Народна Република.
Перше всего треба оборонити її спільними силами від ворогів.
А коли її границі й її будучність будуть забезпечені, тоді Ти, Український Народе, що вмів оборонити її, зумієш також уладити її по своїй волі.
Нехай живе Українська Народна Република!
Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, Рідний краю, здобути Тобі!».
Опинившись на ключових ролях, С. Голубович в надскладних обставинах невщухаючої війни, політичної нестабільності домігся ритмічної, чіткої роботи уряду, прагнув здійснювати реалістичний економічний курс. З червня 1919 р. по липень 1920 р. він був головноуповноваженим диктатора ЗУНР у внутрішніх справах.
Після військових поразок ЗУНР С. Голубович виїхав в еміграцію. В 1924 р. очолив Українську народну трудову партію, брав участь у створенні та функціонуванні Українського національно-демократичного об'єднання (1925 p.). Помер 12 січня 1938 р. у Львові.